fbpx

Кума образилася, що я їй гроші не позичила. І то так образилася, немов я їй не хочу віддавати її власні гроші. – Така ти кума, як ти так можеш?, – почала вона обурюватися, – Я ж тобі віддам!

Думаю, що моєю помилкою було те, що я не почала відбріхуватися, мовляв, Тарасу зарплату урізали чи ми щось в кредит купили. Думаю, якби я сказала:

– Ой, Олечко, та ми купили в кредит квартиру, то нам такі відсотки нарахували, що всі збереження пішли на те аби відсотки погасити, а щоб основну частину виплатити, то треба Тарасові їхати на заробітки.

Якби я отак сказала, то вона хоч і не повірила б, але отак зі мною б не вчинила. А то сказала, що я їй не кума і більше вона до мене ні ногою.

Я їй просто в очі сказал:

– Не позичу, бо не хочу потім нервуватися і чекати, коли ти віддаш. Не хочу тобі сто раз нагадувати про борг, а потім ти мене минатимеш на вулиці. Уникатимеш в місті і дійде до того, що через кілька років ти віддаш позику, але між нами й так зіпсуються стосунки.

Вона почала захищатися, що вона завжди швидко все віддає і як я можу на неї таке казати.

Але я можу, бо я її знаю.

Чого у них не ведуться гроші? Та бо Ольга одразу як лиш її чоловік візьме аванс – одразу по магазинах: там накупить м’ясів-шашликів-хамонів, там дітям обновки, там в хату нові штори чи якесь крісло модне… І все, по грошах.

У мене нема такого дорогого телефону, а мої діти мають один ноутбук на двох. А от у її у кожного окремо і то фірмовий:

– Краще купити дорогу річ. але на роки, – ось її виправдання на всі такі випадки.

Я інколи вже не так часто хочу з нею здибатися, бо вона одразу в кафе та каву з міцненьким і смачненьким. Я там мушу лишити гривень триста, а вона й того більше.

Звичайно, що на себе вона не жаліє і може по місту провести екскурсію, де яку косметологічну процедуру краще зробити. Я обмежуюся перукарнею та манікюром, а все інше роблю вдома і це хоч не так ефективно, але ж роки назад не вертаються, навіть після дорогих процедур.

І вона звикла так те туди викинула, се сюди, свою зарплатню я навіть не знаю на що вона витрачає.

І ось прийшла до мене аби я їй позичила гроші.

Ну чекай, у мене вони є і це видно, бо ми не бідуємо, але я те все мушу розподілити на зараз і ще й відкласти на чорний день і ще й дітям на навчання. У мене все по купочках і поличках.

Вона ще мене за це й критикує часто:

– Що ти як та лихварка – все на купку і на купку. Отак життя мине, а ти й нічого окрім нашого міста та села не побачиш. Дивися, який світ величезний! А ти оце сидиш день на роботі, вечір вдома, і вже на носі сорок сім, а жити коли будеш?

І я часто думала, що вона права. Але ніяк не могла себе змусити не економити, не думати на перед, не планувати. Я розуміла, що коли сьогодні дорога сукня, то завтра я маю собі в чомусь відмовити: обід з дому, кава в термосі і тролейбус.

А як інакше?

А тепер вона приходить до мене, щоб що? Вона хоче веселитися на мої гроші, які я теоретично може теж хочу витратити на заповітні мрії. То це по-дружньому?

І ще така подача – ти мене не побачиш. Та що я тобі такого зробила аби так реагувати?

– Хай в банку позичає, – втішає мене чоловік.

А й справді, чого в банк не піти та не позичити? Зрозуміло, що там не будуть нагадувати та просити повернути борг.

Але все ж… Щось мене таки гризе. Може, я справді, не права?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page