fbpx
Історії з життя
– Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як неба випили. Такі, як у кума Михайла. Я давно здогадувався, що між вами щось є, ось і доказ, жінко,- не вгамовувався Степан

ПРОБАЧ МЕНІ, СИНУ!

Пише Газета “Життя”.

Павло з’явився на радість неньці, але не міг іще того знати, наскільки буде іншим ставлення його рідного батька.

– Десь знайшла, то сама й рости. Дякуй Богові, що не виставив тебе з дому із чужим, – торочив Степан.

– Що ти говориш, чоловіче? Вигадуєш казна-що. Павлусь твій син, бо інших чоловіків, окрім тебе, ніколи не знала, – безкінечно повторювала Ніна й пригортала до себе немовля.

– Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як неба напилися Такі, як у кума Михайла. Я давно здогадувався, що між вами щось є.

– Наш кум – порядна людина, та й я не з тих жінок, аби з чужими чоловіками водитися. Четверо дітей маємо, а ти й досі не вгамуєшся. До кожного стовпа скоро ревнуватимеш. А очі в сина такі, як у твоєї  матері. Придивися ліпше.

– Не четверо дітей, а троє. Це – не моє.

Й тікав із хати. Так було майже щодня.

А Павлусь зростав розумним і допитливим. Мав добру й лагідну вдачу. Єдине, що його турбувало, – батькове ставлення. Той ніколи слова доброго до нього не мовив, не пригорнув і не сказав, що любить. Старших дітей голубив, а Павлика оминав. Не раз сумував, а якось не витримав і запитав у мами:

– Чому тато мене не любить?

Ніна аж здригнулася. Що сказати синові? Він дуже розумний і все розуміє, тож неправду одразу вловить.

– Із чого ти взяв, що він тебе не любить? Тато просто втомлюється на роботі, тому такий суворий.

– Не тому, мамо. Не треба обманювати.

Ніна переводила розмову в інше русло, сміялась, пригортала сина й лагідно куйовдила чуба. Намагалась відволікти його від гірких думок, втамувати смуток дитячого великого серця.

Час не стояв на місці. Павло виріс, змужнів. І що не рік ставав усе більше схожим на батька – ті ж звички, та ж статура, зовнішність. Лише очі – як у бабці Полі. Десь глибоко в душі Степан розумів, що помилявся, але жодного кроку до зближення із сином не робив. Та й не міг він раптом полюбити того, кого стільки років не вважав за свою дитину. Тому й далі відвертався від сина. Єдиною втіхою були троє старших дітей – дві доньки та син, уже зовсім дорослі. Старша донька вийшла заміж, поїхала жити у велике місто. Вже он і молодша натякає про весілля. Степанові є біля чого клопотатися: свиней годує посилено, та гроші перелічує. Усе ж має бути на найвищому рівні, щоб люди бачили, як він своїх дітей любить. Та й аби донька не ображалась на батьків, що бідно заміж оддавали. А там, гляди, ще й син одружиться, онуки з’являться. Про Павла навіть не думав. Ніби й не було хлопця.

А той закінчив восьмирічну школу з відзнакою, вступив до військового училища. Високий, широкоплечий, очі небом бризкали – у дівчат аж серця співали, коли бачили такого красеня. А він несподівано закохався. У доньку полковника. Той не розгнівався, навпаки – зрадів, що матиме такого зятя.

Великого весілля молоді не захотіли, тож скромно відсвяткували у тісному колі найближчих людей. Сестри, брат і мама також були. Не приїхав лише батько.

– Господарство залишився доглядати, – тихо мовила мати, ховаючи очі.

Молоде подружжя оселилось у квартирі, яку подарував тесть. За декілька років з’явився первісток Іванко, а незабаром – Настуся. Павло не тямив себе від щастя! З роботи, мов на крилах, летів додому, де на нього чекали найдорожчі люди.

Мати часто приїздила, привозила гостинці. І Павло не раз возив свою родину в село до батьків. Сподівався, що тато хоч онукам любові вділить. А той навіть не глянув, вийшов із хати, коли вони приїхали вперше. Дружина Інна лише збентежено кліпала очима, не розуміючи поведінки свекра. А коли приїхали додому – запитала про це. Павло коротко кинув:

– Не любить він мене. І ніколи не любив.

– А чому?

– Якби ж я знав.

Коли занедужала мама, Павло з дружиною щодня навідувались до неї, затрачали зусилля і кошти, аби поставити на ноги. Не вдалося.

Степан зостався сам. Старші діти зовсім забули дорогу додому. А батько марнів. Якби не Павло – то взяв би гріх на душу й пішов слідом за Ніною.

А Павло щовихідних приїздив із родиною до батька. Привезуть усілякої смакоти, перероблять усю роботу, онуки затуркотять дідові голову. Відтанула крига років у серці Степана. Іншими очима подивився на сина. Тепер помітив усю схожість зі собою, навіть родимку під лівим оком – достоту як у нього. І очі – зовсім, як у його матері. Як це він раніше цього не бачив? Через безпідставні ревнощі зіпсував і синові, і дружині, й самому собі життя. Але ж доля така непередбачувана: ті, кого любив, як душу, забули про батька, а Павло вже дорогу вторував до рідного дому.

Вечір теплими очима зазирав у зіниці. Степан заворожено спостерігав, як сонце повільно закочується за обрій. Було затишно й спокійно на душі. Поруч бавились онуки, невістка ладнала вечерю. Павло саме йшов із городу з повним відерцем стиглих помідорів. Батько жестом зупинив.

– Сідай, сину, – тихо мовив. – Хочу щось тобі сказати.

Той мовчки перезирнувся із дружиною, сів на лавку біля столу.

– Ти пробач мені, сину. За все пробач. Не зумів я подарувати тобі батьківської любові, не вистачило на те розуму.

– Що було – минуло. Не будемо про те згадувати, – усміхнувся Павло.

Степан витер мокрі від сліз очі, теплим, сповненим запізнілого каяття поглядом зустрівся із очима сина й пригорнув онуків, що прибігли до нього й повмощувались на коліна.

– Ох ви ж мої пташенятка, – прошепотів крізь сльози. – Розкажу я вам якусь небилицю. Хочете?

Діти радісно закивали головами. І полилася тиха мова, сплітаючись із тонким серпанком вечора та духмяним ароматом стиглого плоду садів. Павло ніжно обійняв дружину й замовк у щасливій непорушності. Він був упевнений, що віднині у батьківському домі його чекатимуть з нетерпінням.

Ірина ЯСІНСЬКА

Текст підготували – intermarium.news

Головне фото – firestock

facebook