О, Божечку, онука мені привіз. Це Женька чи Олексійчик? Щось не впізнаю, без окулярів.
Микола сів на стілець. – То одягни. Це Васька, мій позашлюбний. Пам’ятаєш, ми із Зіною на рік розходилися? То я тоді з Валькою і зійшовся. Ось він і народився. І я здуру на себе його записав – зітхнув він.
Євдокія обсмикнула його, – Ти що це при дитині верзеш. Малий він ще про твоє недолуге життя знати. Вася, ти йди поки що в залу і телевізор подивися, поки ми тут з батьком твоїм розберемося.
Пацан мовчки роззувся і пішов у кімнату. Євдокія тихо запитала, – А Зінка щось про нього знає? – Вона не любила дружину сина, сварливу та конфліктну.
Микола здригнувся, – Ти що, мато? Якби дізналася, давно босим із дому виперла. А мені шкода. Я його своїми руками з фундаменту зводив.
Євдокія зітхнула, – До чого ж ти в мене недолугий якийсь. Не чоловік, а тюхтій. Під каблуком у Зінки все життя. Як ще вдалося на боці сина завести, геть дивно. І навіщо ти мені його привіз? Зінка дізнається і мені буде непереливки.
Микола, хвилюючись, почав пояснювати, – Валька, змія така, зібралася заміж. З новим залицяльником на море махнула. На місяць, уявляєш? Та й подзвонила мені. Каже, забирай сина куди хочеш, хоч додому веди. Я їй кажу, що мабуть вона збожеволіла, у мене дружина, вона нас разом вижене. А вона, не хочеш по хорошому, буде по поганому. Принесу твоїй Зіні свідоцтво про народження і викручуйся, як знаєш. А це все. Кінець мені буде. Вона мені Вальку ледве вибачила, півроку зі мною не розмовляла. То я й вирішив, хай він у тебе місяць побуде, а потім приїду, заберу, – говорив, а сам очй на матір не піднімав.
Євдокія похитала головою, – Ось який був у дитинстві, таким і лишився. Що б не накоїв, мама допоможи. Гаразд, куди подітися. Залишай хлопця. Тільки щось він не в нашу породу, – вона сповільнилася, – Він точно твій?
Микола махнув рукою, – Мій, не сумнівайся. Валька теж не цукор, але жінка вірна.
Вони замовкли. Євдокія схопилася, – А чого я сиджу? Давайте хоч нагодую з дороги.
Микола піднявся, – Вибач, мам, але поїхав я. Зінка вдома чекає. І так набрехав, що по запчастини до міста поїхав. Ваську нагодуй, а я пішов.
Євдокія обійняла свого недолугого сина і прошепотіла, – Ну, з Богом, ріднесенький мій.
Васька їв швидко, не відриваючи очей від тарілки.
– Може ще? – з жалем спитала Євдокія, бачачи, як швидко він усе з’їв.
– Не треба, дякую, – встав той із-за столу.
– Ну біжи на вулицю, погуляй, а я поки що вечерю приготую. А що у тебе там у рюкзаку? – Запитала вона.
Він буркнув – Речі.
Євдокія кивнула, – Пратимеш сам чи мені доведеться?
Вперше він підняв на неї злякані очі. – А я не вмію. У мене мама завжди прала.
Євдокія підняла легкий рюкзачок, – Ну йди, а я подивлюсь і сполосну, що брудне.
Він вийшов, а вона почала перебирати нехитрі статки. Дві футболки, трико та пару шкарпеток.
– Не густо – похитала вона головою, – Навіть кофти теплої не поклала. Мабуть, ще та мати. І замочивши речі в тазику, взялася за пиріг із вишнею.
Раптом з вулиці почувся вереск. Євдокія вискочила, навіть не обтрусивши рук від борошно.
– Що трапилося?
Васька ревів і тримався за ногу, – Мене гусак ущипнув. Боляче – сльози градом котилися з його очей.
– А нащо ти поліз до них? Вони пасуться в городі, а ти на подвір’ї був – запитала вона, розглядаючи червону пляму на нозі.
– Я просто на них подивитися хотів, – схлипував Васька.
– Ти що зроду гусей не бачив, – здивувалася вона.
– Бачив, але близько не підходив, – прошепотів він.
– Ну гаразд, пішли до хати, помажу тебе маззю – взяла вона його за руку.
Після вечері поклала його на диван і довго не могла заснути. Ну що за життя таке? Вона б зроду свого Кольку до чужої жінки не відправила. Мама, мабуть, ще та повітруля. Дитину геть, бо штани дорожчі. І тут вона почула схлипування. Прислухалася, наче хлопчина плаче. Вона тихо підійшла до нього, – Що з тобою, синку? Не подобається у мене? Ну постривай, місяць мине, і мамуся тебе назад забере.
Він підвівся і зашепотів, – Не забере. Я чув, як вона з дядьком Вітею казала, що коли вони приїдуть, мене до якогось інтернату віддадуть. І будуть лише на канікули забирати. А я не хочу, мені вдома з мамою добре було. Поки цей дядько Вітя не прийшов. І дядькові Колі я не потрібен, він мене навіть на ім’я не називає. Ви, бабусю, гарна, але я вам теж не потрібен, – хлопчина заплакав сильніше.
У Євдокії защеміло серце. Вона обійняла його худеньке тільце.
– Не плач, Васю. Я тебе образити не дам. Хочеш, я з мамою твоєю поговорю і ти житимеш у мене? У нас тут школа хороша та вчителі. Ми з тобою по гриби, ягоди ходитимемо. Корівку нашу доїти. Ти геть худесенький, а від парного молока стільки сил додається. Не віриш? Я тебе завтра познайомлю з Павликом. Він хлопець добрий і від молока збитий, як колобок. Хочеш?
Він обійняв її за шию – Хочу. А ти не обдуриш?
Євдокія дбайливо поцілувала його в маківку, – Звичайно, ні.
Минули роки. Валентина іноді приїжджала, привозила подарунки. Але не затримувалась, з машини її вічно підганяв Вітя. Микола з’являвся, але рідко. Зіна дізналася про Васю і вважала винною не чоловіка, а її, Євдокію. Тому що, за її словами, рідні онуки їй не потрібні, а всякі приблуди дорогі.
Але Євдокії було байдуже. З кволого хлопця виріс міцний парубок. І сьогодні вона з ранку, наготувавши найулюбленіші страви онука, раз у раз, виглядала у вікно. Але пропустила. У дім зайшов молодий солдат і тихо покликав, – Бабусю, я приїхав, ти де?
Вона вибігла з кімнати і повисла у нього на шиї – Васю, онучку ти мій рідний!
– До матері поїдеш? – Запитала вона. Він відклав вилку, спитав здивовано. – До якої? Яка кинула мене і щороку привозила мені дрібнички? Ні, не поїду. Моя мама, це ти, і це не обговорюється, і спокійно взявся за їжу.
А Євдокія крадькома витерла сльозу, яка радість, що має такого онука. Відрада та допомога на старості років. Дитина її рідна.
Фото ілюстративне.
