Читала-читала, що пишуть жінки про стосунки між свекрухами і невістками, та й не втрималась — вирішила розповісти, як сама вживалася в роль невістки. Можливо, комусь із молодих дружин моя історія допоможе подивитися на свою другу маму іншими очима…
Побралися ми з Іваном зовсім молодими. Він щойно відслужив в армії, а я мала 18 літ, школу за плечима і наївну віру в те, що цей світ створений саме для мене. Жити переїхала до чоловіка, який мешкав зі своєю матір’ю. У перші ж дні я заявила: мама в мене одна й іншої бути не може. І попервах дуже дратувало, коли чула від свекрухи «доню».
Одразу після весілля я з ентузіазмом почала запроваджувати свої правила в домі: всі хатні клопоти маємо ділити з чоловіком порівну. І обід варити, і прати, і в квартирі прибирати — все тільки вдвох і на двох. А свекруха хай живе як сама знає.
Деякий час усе так і було. Та невдовзі Іван пішов на іншу роботу, повертався додому пізно, втомлений, тож свою частину домашніх клопотів увесь час відкладав «на потім». А в мене ніяк не виходило вправлятися. Бракувало досвіду: то борщ не вдався, то з пранням не встигла, то замість пирога вийшло щось таке, що й назви йому не підібрати, не те що їсти (а робила ж усе за рецептом!). Ми з чоловіком не сварилися, тільки якось швидко втомилися й залінувалися.
Чоловікова мати Ганна Порфирівна поступово, без зайвих дорікань взяла над нами шефство, хоча ще працювала. «Але ж вечорами вона вдома, що ж їй робити? Це нам, молодим, то в кіно хочеться, то з друзями зустрітися», — виправдовувалася я перш за все не перед чоловіком, а перед собою за те, що так швидко «здалася» свекрусі.
Невдовзі ми майже забули про свою «абсолютну самостійність». Звісно, щось-таки робили, але в основному жили на всьому готовому. А Ганна Порфирівна не докучала своїми повчаннями, тільки часто повторювала, що нам потрібно вчитися далі. Ми й самі цього хотіли, тож вступили до інститутів.
Саме роки навчання й зблизили мене зі свекрухою. Стала в пригоді її робота в бібліотеці. Ганна Порфирівна ненав’язливо ділилася зі мною своїми знаннями — я вчилася на гуманітарному факультеті. Так, розмовляючи про високе, ми все частіше разом бралися за кухонні справи. Моя рідна мати з її нетривалими приїздами поступово віддалялася. Натомість я все більше довіряла Ганні Порфирівні: черговою новою книжкою або платтям бігла хвалитися не чоловікові, а саме їй.
На передостанньму курсі у нас з’явився син. Академвідпустку не брала — свекруха пішла на заслужений відпочинок, хоча вдома він їй, звісно, і не снився. Самі знаєте, як воно з немовлям відпочивається.
Як і раніше, у нашій родині були спокій і лад. Першим словом сина було «баба» — і це справедливо. Вони й надалі були нерозлучні — в школу й зі школи разом. Ми з чоловіком мужніли, піднімалися кар’єрними щаблями. Я не уявляла собі іншого життя, іншої свекрухи, хоча зайвий раз сказати їй про це забувала.
Ганна Порфирівна пішла у засвіти тихо, необтяжливо, як і жила. Не хотіла нас турбувати, до останнього не казала про свою недугу… Вже стільки років минуло, а я все картаю себе за нечуйність, неувагу, егоїзм. Тільки втративши, зрозуміла, ким була для мене свекруха, скільки мала мудрості, жертовності. Недаремно кажуть: «Прийде каяття, та не буде вороття».
…Днями син познайомив зі своєю дівчиною. З огляду на все — буде весілля. Намагаюся дивитись на свою майбутню невістку очима сина, звикаю до думки, що це не чужа людина, а моя донька. Я запам’ятала уроки Ганни Порфирівни і знаю, як будуватиму стосунки. Можливо, невістку й «занесе», зважаючи на молоді літа, як колись мене, але я вже навчена: сімейний лад — це велика робота, насамперед для душі. Це нелегко. Але я впораюсь, бо маю приклад своєї свекрухи. І невістку цього навчу.
Автор – Ольга ФЕДОРОВИЧ.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
