Він застиг на півслові, потім невпевнено посміхнувся.
— Ти серйозно?
— Взагалі-то, з такими речами не жартують! — сказала вона гордо, і ще раз повторила: — Я пропоную розлучитися. Але, розлучитися не так, як розлучаються ці радянські динозаври, а по-хорошому.
— Ух… — Він полегшено видихнув, посміхнувся впевненіше, і раптом підставив їй під ніс долоню. — Дай п’ять!
— Ти чого? — розгубилася вона.
— Дай п’ять, кажу! Я ж і сам тобі хотів запропонувати те ж саме. Ну!..
Вона неохоче шльопнула своєю долонькою його долоню, потім захитала головою. — Треба ж… Ти, виявляється, теж про це думав… А я не знала…
— Так я давно вже про це думаю, — зізнався він. — Але тільки я думав, скажу, а ти почнеш концерти. Але ти, виявляється, в цьому сенсі просунута. Я взагалі дивуюся, чому люди розходяться так важко. Все щось ділять, один одного паплюжать. А ми з тобою не такі. І нам все по-барабану. І знаєш, чому?
— Може, тому що нам ділити нічого? — невпевнено припустила вона. — У нас же нічого з тобою немає спільнонажитого. Квартира орендована, всі меблі і техніка — чужі. І дітей немає.
— Ні, не тому! — впевнено сказав він. — Просто ми з тобою просунуті!
— А якби у нас була дитина, — раптом сказала вона, — ну, просто припустимо, з ким би вона залишилася?
— Син чи дочка? — поцікавився він.
— Хіба не все одно?
— Звичайно, ні. Якби син, то зі мною.
— Це чому? — обурилася вона.
— Ну не дочку ж мені брати собі, — розгубився він.
— Ні! — Сказала вона твердо. — Дітей я б забрала собі! Обох!
— Так?.. — Він розгубився ще більше, потім схаменувся. — То, забирай! Тим більше, що їх у нас немає! Ну, які діти в двадцять три роки?! Добре, що ми з тобою вільні.
— А мене мама в дев’ятнадцять народила, — зітхнула, чомусь, вона. — Ну добре. Ми ж розлучаємося… А ти чим будеш займатися, коли мене не буде поруч?
Він раптом задумався і посмутнів.
— А ти?
— Я перша запитала. — Її голос теж став сумним.
— Ну, що?.. Буду ходити в спортзал…
— Так ти і так туди ходиш…
— Ну, буду частіше ходити… Потім, це… Придумаю щось. А ти?
— А я зараз тільки про це подумала… І зрозуміла, що не знаю… Вчитися буду…
— Ти і так вчишся…
— На 12-ки буду… Напевно… А ти до мне в гості приходити будеш? Я ж до тебе вже звикла…
— А ти мені дозволиш?
— Так ми ж розлучаємося по-хорошому.
— Точно! — Його очі раптом знову загорілися. — Ми ж розлучаємося по-доброму! Слухай, а ти сьогодні ввечері що робитимеш?
— Як що? Ми ж з тобою, ніби, збиралися гуляти. Ой, так… Ми ж з тобою… Вже все… – Вона знову важко зітхнула.
— Слухай! — терміново прийшов до неї на допомогу він. — А може, розходитися поки не будемо? У нас же і на сьогодні, і на завтра, і… на післязавтра були плани.
— Ну, давай… — вона знову посміхнулася. — Тільки ми і говорити про наше розставання нікому не будемо, добре?
— Звісно. Ми ж з тобою сучасні та просунуті. До речі, нам пора збиратися!
Він схопився, і перший раз за весь час, поки вони жили разом, взяв зі столу свою і її брудні тарілки і почав мити їх.
Автор – Aнісімов.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
