Сьогодні я зустріла свою колишню свекруху. Років з десять тому я пішла від її сина під її ж голосні оплески. Нині ж я бачила стареньку, виснажену жінку. Якби вона сама мене не спинила, я б ніколи і не впізнала її. Пішли в кафе, сіли поговорили. І тут я усвідомила, що усі мрії і бажання які були були у цієї жінки, доля здійснила, але це не принесло їй щастя.
Сьогодні вкотре впевнилась у тому, що з бажаннями потрібно бути вкрай обережними.
Колись я була заміжня за Євгеном. Статний молодий, харизматичний, симпатичний. Я закохалась по вуха і коли отримала від нього пропозицію. погодилась не роздумуючи. Мене не спинило навіть, те, що він не бажав винаймати окреме житло – казав, що у його матері трикімнатна квартира і це просто дико платити чужим людям, маючи власне житло.
Жили ми з його матір’ю і бабусею. Це були дві одинокі жінки, які самі на ноги підіймали мого чоловіка. Вони ревно слідкували за тим, що він їсть, де знаходиться, що говорить, і о котрій спати лягає. Але я кохала, хіба можна в вісімнадцять зрозуміти, що від такого треба тікати, а не дарувати йому дітей.
Свекрусі поява дітей була неприємною. Вона ходила по квартирі голосно волала, що хоче тиші. Її улюбленою фразою було:
— Аби всі кудись ділись і я нарешті у цій хаті сама залишилась. Нащо мені оце все. Я хочу тиші.
Коли мама моєї свекрухи ішла на кухню і ставала готувати їсти, то починала голосно розповідати, як важко у її віці стояти біля плити і що вона хоче одного – нарешті відпочити по-справжньому. Хоча на кухню нікого не пускала і коли туди я заходила, так бігла контролювати, аби я все робила по її.
Мене вони не могли терпіти узагалі. Коли я починала щось робити, мене просто відганяли і казали що я нічого не вмію:
— У своєму домі я сама хочу бути господинею. – казала свекруха, – не треба мені ніякої допомоги.
І знаєте, я з нею вчора побалакала і зрозуміла, що усі її мрії і слова здійснились. Вона і справді у своєму домі сама собі господиня.
— Сама я все сама. Оце ти була. – каже мені колишня свекруха, – то ще й порядок у домі був. Я ж що? Хіба можу на тих шафах пил витерти, чи штори зняти. От так десятий рік усе й висить. Беру тазик і просто де брудно милом проходжусь, мій Євген, що – спить цілий день і нічого робити не хоче.
А бабуся мого чоловіка, яка так голосно просила собі відпочинку, теж має чого бажала – лежить уже сьомий рік нерухомо.
Зате у їхньому домі тиша і спокій. Ніяких розкиданих дітьми речей, ніякого зайвого шуму і витрат. Мій колишній довно лиш від дивану до холодильника пересувається. Таки свекруха досягла того, що ніяка жінка не керує її синочком і ніхто не підіймає його зайвий раз із дивану.
Живуть усі разом в одній квартирі на дві пенсії.
— І чого ти від сина мого пішла? – чую від свекрухи, – така сім’я хороша була. Поки ти у нас жила з тими дітьми, поки і жили по-людськи, а тепер що? Навіть повертатись не хочу додому, оце тиняюсь вулицями людей хоч чую, бо вдома так тихо. Євген в навушниках. а мама не балакає ж геть. Телевізор? А що? Набрид він мені…
А що тепер? А тепер всі їхні бажання здійснено.
І знаєте, я згадала, як вчила мене моя мама говорити:
— Дай Боже мені і діткам моїм не того, що я сама бажаю, а того, що потрібно для щастя.
Ліза К.
26,05,2023
Головна картинка ілюстративна.