– Софія, ти знову мене ігноруєш! – голос Дарії тремтів від образи, коли вона вчепилася в мою руку біля входу в кав’ярню. – Я півдня чекала на твій дзвінок, а ти навіть не передзвонила! Ти що, вважаєш, що я не варта твоєї уваги? Я ж тобі як сестра, а ти мене кидаєш, ніби я чужа!
– Дарія, заспокойся, – я відсторонилася, відчуваючи, як у горлі пересохло. – Я вчора цілий день готувалася до іспиту. У мене завтра здача, і я не можу просто так кинути все й бігти до тебе.
– Іспит? Знову іспит? – вона скривила губи, очі блищали від сліз. – Ти завжди знаходиш відмовки! Минулого разу – батьки, позаминулого – твій Олексій. А я? Я сиджу одна, чекаю, а ти навіть не подзвониш! Ти ж знаєш, як мені важко без тебе!
– Ти перебільшуєш, – я зітхнула, намагаючись не підвищувати голос. – Я не можу бути з тобою щодня. У мене своє життя.
– Своє життя? Без мене? – Дарія відпустила мою руку, але її голос став ще пронизливішим. – Ти погана подруга, Софія! Ти мене не цінуєш! Якщо так триватиме, я взагалі перестану з тобою спілкуватися!
Вона розвернулася й пішла, залишаючи мене стояти посеред тротуару з відчуттям, ніби мене щойно облили холодною водою. Це був не перший раз, але цього разу щось у мені змінилось.
Мене звати Софія, і я ніколи не вважала себе ідеальною людиною. У мене характер, як то кажуть, із перцем: можу різко відповісти, якщо мені щось не подобається, і не боюся сказати «ні», коли хтось намагається нав’язати мені свої плани.
Я люблю свій простір. Іноді я можу цілий тиждень проводити наодинці, гуляючи з моєю лабрадоркою Ладою в парку, малюючи аквареллю чи просто читаючи книгу в тиші своєї квартири.
У мене є Олексій – мій чоловік, з яким ми разом уже три роки. Ми любимо влаштовувати домашні вечори з піцою та серіалами або їздити на вихідні до його батьків у передмістя.
Мої батьки теж завжди раді нас бачити, і ми часто збираємося разом на сімейні обіди. Усе це – мій світ, мої пріоритети. І я не бачу в цьому нічого поганого.
Мої друзі – Катя, Марта, Назар – чудово це розуміють. Ми можемо не бачитися тижнями, але коли зустрічаємося, це завжди щиро й без претензій. Катя, наприклад, обожнює подорожі й часто пропадає на місяць у горах.
Марта занурена в свою роботу графічною дизайнеркою, а Назар із головою в своєму стартапі. Ми всі поважаємо кордони одне одного. Але з Дариною все інакше. Вона ніби живе в іншій реальності, де я маю бути її головною опорою 24/7.
Дарина працює продавчинею в магазині одягу за графіком 2/2. Її батьки живуть у іншому місті, хлопця в неї немає, а хобі? Ну, хіба що гортати соцмережі та ходити по кав’ярнях.
Її життя, здається, крутиться навколо мене. Щовихідних вона дзвонить: «Софія, давай зустрінемося! Погуляємо в центрі, зайдемо в нове кафе, потанцюємо в клубі!» Я не проти зустрічей, але не тоді, коли в мене свої плани. А в Дарії плани завжди одні – я.
Минулого Нового року вона влаштувала справжню сцену.
– Софія, ти ж обіцяла, що ми святкуватимемо разом! – хлипала вона в слухавку 31 грудня. – Я вже купила ігристе, зробила салати! А ти кудись їдеш?
– Дарія, я їду до батьків Олексія, – пояснила я спокійно. – Ми так домовилися ще місяць тому.
– Місяць тому? А мене ти коли питала? – її голос тремтів. – Ти завжди так! Мені байдуже, я святкуватиму одна!
Вона кинула слухавку, а потім цілий тиждень слала повідомлення з докорами: «Як тобі не соромно? Я ж тобі найкраща подруга!» Я вибачилася, хоча не відчувала провини. Але вона не забувала. Кожна нова відмова ставала для неї приводом нагадати про той Новий рік.
Цього літа я готувалася до важливого іспиту на курсах підвищення кваліфікації. Робота в маркетинговому агентстві вимагала нових знань, і я цілими днями сиділа за підручниками. Лада сумно зітхала біля моїх ніг, благаючи про прогулянку, але я навіть їй приділяла менше часу, ніж зазвичай.
Олексій підтримував: приносив каву, цілував у лоб і казав: «Ти впораєшся, люба». А Дарія… Дарія дзвонила щодня.
– Софія, ти де? – її голос у слухавці був, як завжди, наполегливим. – Я сьогодні вільна, давай зустрінемося! Є нове кафе на Подолі, там такі десерти!
– Дарія, я не можу, – відповіла я, не відриваючись від конспекту. – У мене іспит за три дні.
– Іспит? – вона пирхнула. – Ти що, весь тиждень сидиш удома? Ти ж обіцяла, що ми погуляємо, коли я буду вільна!
– Я нічого не обіцяла, – я відклала ручку. – Ти сама запропонувала, а я сказала, що подумаю.
– Подумала й вирішила, що я не важлива? – її тон став різким. – Софія, ти ж знаєш, як мені самотньо! У мене нікого, крім тебе!
– У тебе є інші друзі, – спробувала я.
– Ні, немає! – майже захлипала вона. – Ти моя єдина подруга! А ти мене кидаєш!
Я зітхнула й вимкнула телефон. Через годину вона написала: «Ти жахлива. Я не знаю, чому я з тобою дружу». Я не відповіла. Але всередині щось стискалося – не провина, а роздратування. Чому я маю відчувати себе винною за те, що живу своїм життям?
Я завжди була готова допомогти Дарії, коли їй це справді було потрібно. Якось вона попросила позичити 5000 гривень на ремонт телефону. Я дала, хоча сама ледь зводила кінці з кінцями.
Іншим разом вона плакала через проблеми з сусідами, і я годину вислуховувала її в месенджері, хоча сама була на роботі. Я радила, підтримувала, навіть їздила до неї, коли вона «не могла бути сама». Але щоденні дзвінки, вимоги уваги, докори – це було забагато.
Одного вечора ми сиділи в кафе, і я розповіла їй про непорозуміння з Катєю. Ми посперечалися через дурницю – Катя забула передзвонити, а я образилася.
– Софія, ти занадто м’яка, – сказала Дарія, відпиваючи латте. – Треба було їй прямо сказати, що вона не права! Вона ж тебе не поважає!
– Та ні, ми просто поспішали, – спробувала я виправдати подругу. – Помиримося, це дрібниця.
– Дрібниця? – Дарія закотила очі. – Ти завжди всіх виправдовуєш! Катя тобою користується, а ти дозволяєш. Треба бути жорсткішою!
Я здивувалася. Зазвичай друзі намагаються мирити, а не підливати масла у вогонь. Але Дарія продовжувала:
– І з Олексієм ти теж м’яка. Пам’ятаєш, як він забув про твій день народження торік? Я б на твоєму місці влаштувала йому скандал!
– Він подарував мені поїздку на море, – усміхнулася я. – Просто подарунок затримався.
– Ну й що? – Дарія фиркнула. – Ти занадто добра. Треба показати, хто головний!
Я промовчала, але в голові зародилася думка: а що, якщо Дарії вигідно, щоб я сварилася з усіма? Тоді я буду тільки її.
Минулого тижня стався той самий інцидент біля кав’ярні. Після нього Дарія ще два дні слала повідомлення: «Ти мене розчарувала», «Я думала, ти краща», «Може, нам краще не спілкуватися?». Я не відповідала. А потім вона подзвонила.
– Софія, ти ж не сердишся? – її голос був солодким, як мед. – Я просто образилася, бо ти мені потрібна. Давай миритися? Зустрінемося завтра, я частую!
– Дарія, я завтра зайнята, – відповіла я холодно. – І, чесно, мені потрібна пауза.
– Пауза? – вона зніяковіла. – Ти серйозно? Через що?
– Через усе, – я набрала повітря. – Я втомилася бути винною за те, що не можу бути з тобою щодня. У мене є своє життя, і я не хочу його підлаштовувати під тебе.
– Але я ж твоя подруга! – майже захлипала вона. – Ти не можеш мене кинути!
– Я тебе не кидаю, – сказала я. – Але я не можу бути твоєю єдиною розрадою. Знайди собі хобі, нових друзів, щось своє.
Вона мовчала, а потім кинула слухавку. Я сиділа й дивилася на екран телефону, відчуваючи водночас полегшення й смуток. Чи була це дружба? Чи просто Дарія тримала мене біля себе, щоб заповнити порожнечу?
Того вечора я розповіла все Олексію. Ми сиділи на балконі, Лада спала біля моїх ніг, а в руках я тримала чашку чаю.
– Ти правильно зробила, – сказав Олексій, обіймаючи мене. – Дружба – це не кайдани.
– Але я відчуваю себе винною, – зізналася я. – А що, якщо вона справді одинока?
– Це не твоя провина, – він поцілував мене в скроню. – Ти не можеш бути її цілим світом. Вона має навчитися жити сама.
Я кивнула, але думки не відпускали. Дарія завжди знала, як натиснути на больову точку. Її слова «ти погана подруга» досі дзвеніли в голові. Але я більше не хотіла бігти до неї щоразу, коли вона кликала. Я мала право на своє життя.
А може то я не вмію дружити? Як скажете?
Головна картинка ілюстративна.
