fbpx

Так що колишньому залицяльникові випала нагода вдруге спробувати щастя. Була не була. Ще вдень претендент на руку і серце прителіпався на бабине обійстя. По дорозі зайшов до крамниці і купив солодощів, газованої води і флакончик парфумів

Жили-були в однім селі дід і баба.

Він жив на центральній вулиці, а вона на окраїні, в останній хаті. Зналися давненько. Були часи, коли молодий Микита залицявся до Марини. Вередлива дівка перебирала парубками, ніби шляхетна польська пані рукавичками чи парасольками.

Не одному залицяльникові показала на двері, себто дарувала віртуально здоровенного гарбузяку. Не обминула ця доля і Микиту, котрий спав і бачив чорнобриву, з ямочками на щічках, в своїх обіймах.

За матеріалами – “Є”.

– Я буду чекати доти, доки ти не вийдеш за мене заміж. – сказав тоді гордовитий жених. В його голосі не відчувалося навіть крапельки гіркоти. Напевно, від того, що спроба повести Марину під вінець, була намаганням втерти носа друзям. Довести місцевим пересмішникам, що всього може добитися.

Трохи згодом Микита і Марина обзавелися сім’ями. Мали дітей. А ті, в свою чергу, потішили дідуся і бабусю онуками. Людський рід розгалужувався, немов велике і міцне дерево, пускав глибоке коріння і розростався густим гіллям. Пам’ятаєте, як в тій пісні про родину. Але немає нічого вічного.

Майже одночасно дід і баба стали вільними. Микола на той час уже ходив на трьох. Дебелий ціпок став підмогою двом недужим ногам. Коліна скрипіли не гірше коліс воза, які невідомо коли змащували солідолом. Марина теж ледве дибала по землі. До того ж якась невидима сила, ніби перевіряла на ній закон про тяжіння, котре відкрив дуже розумний чоловік. Згідно тієї науки, що була жінці не мила, її гнуло в три погибелі.

Бабця Марина отримала волю, бо суджений, котрий, до речі, також називався Микитою, помандрував на побачення зі святим Петром. Так що колишньому залицяльникові випала нагода вдруге спробувати щастя. Була не була. Ще вдень претендент на руку і серце прителіпався на бабине обійстя. По дорозі зайшов до крамниці і купив солодощів, газованої води і флакончик парфумів.

– А навіщо вам парфуми? – поцікавилась продавчиня. – Вже знайшли собі молодицю? Сивина в чуб, а біс в ребро.

Дід промовчав. Йому було не до бесіди. Міркував, з якого боку підійти до бабусі. Ще пам’ятав, як дівувала і грала хлопцям на нервах. Мабуть, такою і залишилася.

– Здоров, Марино! – привітався чемно. Навіть скинув картуза і схилився в поклоні.

– Овва! – обізвалася жінка. – Які несподівані гості. Заметушилася. Стала витирати руки в фартушину.

– Якими кіньми приїхав, небораче? – запитала і пильно подивилася у вицвілі чоловікові очі. – Що трапилося?

– Та… – став силоміць витискати слова. – Вже кілька днів думаю про тебе. Ти одна, і я так само, чом би нам не зійтися докупи. Разом було би легше.

– Ти що, гепнувся з дуба? Пісок ззаду сиплеться, а йому он що в голові. Жених беззубий і лисий.

– Ну то й що? – не залишився в боргу Микита. – Як цілуватиму, то не вкушу за губу. А коли в хаті не буде світла, то блищатиме моє тім’я не гірше Місяця.

Зніяковіла Марина, сміялася так щиро, що аж бралася за боки. А коли втомилася від реготу, сіла на лавці поряд з Микитою. Він присунувся ближче. Прискорював події. Тепер в нього суперників не було, і він вже не боявся, що хтось випередить.

– А що скажуть люди? – запитала бабця.

Микита своїми відвідинами змусив затенькати серце і трішечки засоромитися. «Ніби на справжніх заручинах» – подумала пенсіонерка-наречена. Виходить, що почуття притаманні молодим, можуть торкнутися і сивоголових. Дивина тай годі. Комусь скажеш – не повірить.

– Що нам язикаті пліткарки? – почав заспокоювати підстаркуватий жених. Нам дітей з ними не хрестити. Під яблунею почувся знову сміх.

– Ти ж знаєш, як ми жили з моїм Микитою. Душа в душу. Майже не сварилися, – провадила Марина. – Водночас, в голові товклася думка про те, чи тезка чоловіка зможе заповнити нішу в самотньому серці. Бо говорити можна багато чого. Такий ще не народився, аби всім догодив.

– Мого Микити вже не вернути, – сказала і дуже важко зітхнула.

– Залишайся, бачу, що тебе не збудешся. Та май на увазі, що йдеш в прийми. Отож слухайся і не вередуй. Не терпітиму.

Умови були надто суворі. Та попри все другий Микита відважився і не хотів рачкувати з обійстя, котре ставало вже рідним. Вигляд мав сумирний.

Потім вони пили чай і смакували тістечками. В кімнаті пахло весняними квітами. Воркотіли голуби. Микита тримав в долонях руку Марини. Ніби вона могла пурхнути пташкою і зникнути з поля зору. Доля подарувала обом шанс і з’єднала таки.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page