У мене сьогодні зламався ніготь, здавалось б невелика біда, але настрій псує. Жінки зрозуміють. Сьогодні день взагалі якось не склався: хімчистка не встигла повернути сукню, яка мені потрібна на вечір, тепер ось цей ніготь. Всесвіт, ти сердишся на мене?
Я заскочила в ТЦ взяти каву, і заодно зазирнула в манікюрний салон. Кажу, дівчатка, ніготь, печалька, хвилин десять маю, дуже поспішаю, зробіть будь ласка.
І ось сиджу п’ю каву, правлю ніготь.
Бачу, як до адміністратора підходить бабуся. Така охайна. Одягнена скромно, але продумано. Шарф під колір шапочки. Запитує:
– А манікюр коштує 150 грн.?
– Так.
– А це з покриттям?
– Ні.
Бабуся відійшла. Постояла. Подумала.
Цілком очевидно: у неї останні триста гривень. І мільйон «дірок», які ними можна заткнути. Але вона не бабуся. Вона жінка. А жінка хоче мати доглянуті руки. В будь-якому віці. Вона знову підходить до адміністратора.
– А покриття коштує п’ятдесят гривень?
– Ні, сто п’ятдесят.
– Сто п’ятдесят? – Бабуся злякано відсахнулася.
Ні, триста гривень її бюджету не потягнути. Вона рішуче поправляє шапочку і йде геть, притискаючи до себе пальтечко.
Яка ж принизлива бідність. Як це важко психологічно, коли треба вибирати між потрібним і необхідним. Коли потішити себе — це непередбачувана трата бюджету, дірка, яку потім невідомо звідки залатати.
Але жінка. Жінка мешкає всередині. Вона хоче звичайних, приземлених радощів, таких як чисті нігті у формі оливки, хоче подобатися собі в дзеркалі, хоче бути красивою. Не здаватися жінкою, а бути нею.
Немає жінок у віці, є стан душі. Стан весни. Або ні.
Ось бабусі не вистачило на весну триста гривень. Ну як же так? Мою руку тримає майстер манікюру Галя. Вибачте мені, Галю, я зараз усю вашу роботу, але…
Я зриваюся з місця, біжу за бабусею, тобто за Жінкою.
За Жін-ко-ю!!!
– Зачекайте, зачекайте! Не йдіть! Вона розгублено обертається.
— Ходімо, ходімо на манікюр, — я обіймаю її за плечі, розвертаю у бік салону.
– Ви хто? – лякається бабуся.
– Я? Ніхто. Фея манікюру. Ходімо нафарбуємо вам нігті.
— У мене не вистачить на манікюр із покриттям.
— Досить-досить. Там сьогодні акція. Кожен сотий клієнт отримує манікюр у подарунок. З покриттям.
– А я сотий клієнт?
– Звичайно! Сотий! Найсотіший на світі.
Бабуся недовірливо йде за мною до адміністратора.
— Що й справді, мені в подарунок манікюр? — вона ніяк не повірить своєму щастю.
Я стою прямо за бабусею, показую адміністраторові гроші та підморгую.
Адміністратор Олена все зрозуміла.
— Так, все правильно. Я просто не відразу зрозуміла. Проходьте на манікюр. З покриттям.
— Ой, я в житті нічого ніколи не вигравала, — гомонить бабуся, сяючи від щастя.
Дівчата-майстрині бачили нашу сценку, всі посміхаються, кажуть бабусі:
– Ну, вибирайте, до кого ви хочете?
Бабуся ніяк не повірить своєму щастю:
— Дівчатка, любі, та мені все одно. Мені хоч хтось. Я ж бачу погано, манікюр сама собі роблю, а тут так захотілося… і ось яка удача!
Зрештою, вона сідає до найближчого майстра, а адміністратор Олена підходить ззаду і каже:
— Я забула сказати, що вам у подарунок і парафінотерапія для рук, — і виразно дивиться на майстра.
— Зрозуміла, — усміхається і киває дівчина, і починає працювати.
Бабуся зовсім розтанула. Мало не плаче.
Ми переглядаємось з Оленою. Я показую великий палець вгору. Вона сміється і махає рукою. Мовляв, то дрібниці.
Навколо значно підвищився градус позитиву. Запахло весною. І кава смачна. І дівчатка усі гарні. І життя прекрасне.
Ну і грець з ними, з сукнею, з моїм невдалим ранком. Значить так потрібно. Не буду ввечері ефектною зовні, але всередині я сяятиму щастям.
Я повертаюся до моєї Галі.
— Пробачте, — кажу я.
— Так, ну що ви, я як у кіно сходила, — сміється Галя.
Я думаю, що хочу хотіти бути жінкою завжди.
Так, саме «хочу хотіти».
Хочу, щоб не зникала ця потреба — подобатися собі. Потреба у весні. Потреба у коханні.
Подобатися собі у дзеркалі – безцінно. Різати овочі на салат доглянутими руками – безцінно. Почуватися красивою, не дивлячись зморшки — безцінно.
Мені на телефон надходить СМС. Одне видання, яке нещодавно передрукувало мою статтю, повідомило, що я заробила гонорар. І вказана сума, дорівнює моєму подарунку бабусі.
Я показую смс Галі. Вона сміється і каже:
– Ну треба ж! Бумеранг! Добро завжди повертається. Я посміхаюсь.
Я прямо відчуваю, як Всесвіт гладить мене по маківці, мовляв, молодець, Оля. І я ніжуся від щастя і стаю гарною. Він ж все бачить, цей наш Всесвіт. І завжди своєчасно реагує. І сьогодні Всесвіт дуже радіє за мою бабусю. Тобто за мою жінку…