Не думала, що в свої п’ятдесят років буду за чоловіком шпигувати. Та сядь, діду, маком та бав онуків, але ж ні! Тоді я вирішила, що треба трохи повеселитися.
Останнім часом мій Руслан телефон з рук не відпускає – їсть з ним, спить з ним і в душ з ним.
– Що ти там по годині сидиш, – вже злюся я, – мені теж в ванну треба!
Він бурчить щось та й виходить, але телефон з рук не випускає.
А одного разу, як забув телефон удома, то я думала, що його кондратій зловить – так біг за ним додому!
Я задумалася – що ж то може бути? Діти у нас вже дорослі і маємо двох онуків. Руслан звичайний чоловік, правда, веселун та жартівник, але ж хто на нього такого полакомиться?
Я в чоловіків телефон ніколи не лізла, але тепер просто мусила знати, з ким він там крутить і чи це просто пару компліментів чи все дійшло далі.
Якось попросила подзвонити, бо у мене гроші скінчилися і залізла в повідомлення! Здивуванню моєму не було меж – моя найкраща подруга виписувала моєму чоловікові такі речі, що аж очі на лоба лізли…
Як вони могли? Ну, чоловік, хай буде, такий-сякий, але ж подруга? Скільки вечорів ми разом провели, скільки разів в халепах були і підтримували одна одну, а тут таке? Що це діється?
І що робити? Що взагалі робити? Промовчати, забути, розлучитися?
Я ж не дівчинка. Як я старість буду доживати? Що дітям сказати? Як онуків ростити?
А ми ж Іванною ще й зустрітися мали цієї п’ятниці, ще два тижні тому домовилися… Як їй в очі дивитися?
Прийшла я на зустріч вся така, як сливка, а вона цвіте і пахне та все щебече і щебече я дивлюся і думаю – якою ж лицемірною має бути людина, щоб отак в очі брехати?
– Якась ти сумна, подруго, що сталося, – співчутливо питає і в очі заглядає.
– Та розумієш, Іванко, тут така справа, але ти пообіцяй, що нікому!, – я говорила і сама собі дивувалася, що таке можу сплести!, – Я зустріла чоловіка дуже гарного і залицявся так до мене, не те, що Руслан з його «ги-ги ось палець»… І я давно такого не мала, ну ти розумієш – і квіти, і ресторан гарний, і розмови до ночі… Такий уважний і тактовний. Я наважилася через якийсь час зустрітися з ним наодинці… Ну ти розумієш… Я знала, що він має їхати за кордон, тому й ризикнула. І уявляєш – я занедужала, тепер прийдеться пройти весь курс, як каже моя докторка. Такого на старості років набралася! Ще й з Русланом була і думаю, що він теж має тепер аналогічні проблеми. Я не знаю, як йому сказати, бо ж треба всім лікуватися!
Подруга моя зблідла і почала розпитувати, що саме треба пити, а я сказала, що не пам’ятаю назву і їй скину фото.
Вже радість з лиця Іванки спала, а я навпаки – повеселіла від такої реакції.
– Ти тільки нікому, добре, особливо Руслану!
– Та звичайно, я ж твоя подруга, – запевнила та, а я лише скривилася.
Я загуглила свій «діагноз» і скинула Іванці фото.
Вона мене лиш питала чи п’є їх Руслан, а я відповідала, що ще йому нічого не сказала.
Почала я помічати, що хмари й над чоловіком згустилися і почав він вже ходити не такий радісний. А якось я помітила, що він п’є ті препарати!
– А, що це таке п’єш,- питаю його, наче нічого не знаю.
– Та лікар виписав.
– Ти хворієш, – спитала я.
– Так.
Про те, що чорні кішка таки між ними пробігла, я зрозуміла, коли чоловік став рідше їздити у відрядження та мати менше позаштатної роботи.
Іванка перестала приходити до нас в гості. Все відказувала, що має то справи, то ще щось.
А я лиш реготала – от вам, справи сердешні, мають інколи і наслідки тілесні!
Тепер от думаю, що ж робити далі? Зізнатися чоловікові чи ні?
Фото Ярослава Романюка.