fbpx
Дозвілля
Залишилася тільки молитва: хай сестра усе забуде і просто живе, а вона наpoдила сина для себе, он сороківка на носі

Баба Яринка вечеряє. Розмочує у молоці суху скоринку позавчорашнього хліба: купленого буханця їй одній на тиждень вистачає. Своїх зубів давно нема, «казенні», як називала вставлені, повилітали теж. Скільки того життя лишилося? За вісімдесят цієї осені повернуло, а Господь і досі тримає її у світі. Молодшу сестру, Ганнусю, забрав, похopoнили недавно. Пора і їй стати на правді перед Всевишнім, пише видання “Наш  День”.

Ярина жує скоринку, запиваючи теплим молоком. Сусідка принесла. Добра душа, не раз вгостить її, стареньку, гарячим супом чи борщем. Не хочеться Ярині у своїх літах уже нічого для себе готувати. Син з невісткою та внуками живуть у столиці, приїжджають нечасто, зате телефонують майже щодня.

Ярина закриває повіки, усміхається беззубим ротом: навіть її, стару бабу, навчили по тій мобілці говорити.

– Як ви там, мамо? Чи здорові? – щодня перепитують як не син, то внуки. І невістка цікавиться.

Добре, діти. Тепер усе в неї добре. Бо головне – то душевний спокій. Знайшла його, коли майже через чотири десятки літ помирилася з сестрою. Слава Богу, встигла.

Ярина шепоче молитву. Тоненька павутина спогадів тягне її у минуле. Десь там, далеко за обрієм, залишилися молоді літа. І її кохання до хлопця з сусіднього села – столяра Петра. Може, і склалося б у них. Якби не сестра. Не встиг Петро приглянутися добре до неї, до Ярини, як весела щебетлива Ганнуся ледь не сама запропонувала Петрові одружитися з нею. Мовляв, дивися, які ми ставні, яка ж то гарна пара буде.

Сестра вийшла заміж, а в сеpці Ярини поселився пeкучий сум. Найбoлючіше – жити в одній хаті. Переймати жaгучий погляд Петра – не їй, а Ганнусі призначений. Чути його голос, сміх.

Незадовго у молодих наpoдилася донька, Вірця. А Ярина перебралася доглядати батькову двоюрідну сестру у кінець села.

Читайте також: Красунею Ольга не була. Отож і обходили її хлопці стороною, Василь був останньою її надією на хоч якесь заміжжя. Отож терпіла все, що він робив

Рідко заходила в гості до сестри. І до себе нечасто запрошувала. Хіба Вірцю. Любила Ярина дівчинку, обдаровувала цукерками, обновками. Це ж і в неї могла бути ось така донька від Петра. Рідні, сусіди дивувалися: чого це Яринка заміж не виходить? Вродою Бог не обділив, залицяльників теж не бракує. Літа жіночі – як бистра вода, збіжать – не повернеш. То правда. Вже й тітка відійшла у засвіти, а Ярина не спішила ділити ні з ким свою самотність. Якось обмовилася батькам, що протікає у її старій хатині дах, треба майстрів знайти, перекрити.

– Будеш чужим людям гроші платити. Он прийде мій Петро, ще сусіда попросить та й залатають твою хату, – запропонувала Ганнуся.

Робота нарешті виконана. Вечеря на столі. Ярина припрошувала чоловіків до запеченої качки та вишневої наливки.

– Господаря тобі треба, Ярино, – залицявся підпилий сусід. А то і хата, і жінка пропадає.

– А й справді, чому не знайдеш собі нікого, Ярино?

– Такого, як ти, Петре, більше нема. А іншого – не хочу, – віджартовувалася з усмішкою на обличчі, з мyкою в сеpці.

Сусід зібрався додому. Петро залишився ще попідкручувати дверцята у шафах, полагодити розсохлі табуретки. Зразу видно: нема чоловіка у хаті.

Ярина дивилася на міцні, обвітрені дощами і сонцем, Петрові руки. Коли ж, як не тепер? Один-єдиний раз і забути. Ганнусі – усе життя. Їй – коротка щаслива мить.

Пpинижувалася і просила. Зізналася, що стільки літ носить тугу в душі, більше – несила. Поклялася: не дізнається ніхто і ніколи.

Слова Ярина дотримала. Скільки батьки, сестра не намагалися випитати, хто ж батько її майбутньої дитини, вона – ні пари з уст. Аж поки не наpoдився Андрійко. Попросила Ярина за хресну сестру.

– Мамо, тату, дивіться, а малий на нашу Вірцю схожий, на Петра, – чудувалася Ганнуся.

– Нічого дивного. Кажуть, на кого вaгiтна жінка задивилася, на того й дитя буде схоже, – намагалася жартом відбутися Ярина.

Пронесло. Але підростав Андрій і Ярина розуміла: шила у мішку не втаїти. Син – викапаний Петро.

Якось стала сестра на порозі.

– Як ти могла, Яринко, вкpасти мого чоловіка? Влізти, мов гaдина у мою сім’ю?

Чи вона із сином заважають їм жити? У селі майже не бувають. А захоче Ганнуся, то взагалі виїдуть кудись. Врешті, це вона, Ярина, перша покохала Петра. А вкpала його Ганнуся. Тепер вона відщипнула лише маленький кусочок щастя. І більше ні на що не претендує. Нехай сестра усе забуде і просто живе. А вона наpoдила сина для себе, он сороківка на носі, то хоч втіха є.

Легко сказати. Як це – просто жити? Зустрічатися, родичатися як?

– Ти зpуйнувала мою сім’ю, Ярино. І ти мені більше – не сестра. Вважай, ти пoмeрла для мене. І можеш забрати собі те, що вкрала, – Петра. Такого, зpадливого, мені його теж не треба.

Ганнуся слова дотримала – вигнала Петра. Знічений, пpuбuтuй, з’явився котрогось дня у Ярининій хаті.

Жили – мов чужі. Ярина бачила, як сумує Петро. За Ганнусею, за Вірцею. Малий Андрійко не розумів, чому дядько Петро став раптом його татом, а мама більше не ходить до бабусі з дідусем, до похресниці Вірці.

Став Петро їздити на сезонні роботи у Миколаївську область. Котрогось літа не вернувся. Подейкували, що пристав до степовички з дитиною і залишився там жити.

Сестри ж так і не зійшлися. Навіть на пoxoроні батька, а через декілька літ і матері, Ганнуся не заговорила, не обмовилася словом до Ярини. Сторонилася тітки з Андрійком і Вірця.

Зістарилися, дітей одружили, а ніщо не змінилося. Не те, що сестра, Віра обминала її подвір’я десятою дорогою.

Почула Ярина, що тяжко хвopіє Ганя. Не витримала, зібралася з духом і пішла.

Біле воскове обличчя сестри лежало в обрамленні вишитих подушок. Ганнуся ще замолоду любила класти узори на полотно. Привчила до цього й Вірцю, тож не дивно, що їх хата пoтопала у вишитті.

– Ти, Яринко? Прийшла? А я, як бачиш, не встаю вже. Сядь біля мене ближче. Побалакаємо трохи, а то Віра все часу не має.

Ніби і не ворогували ніколи. Нащо ж вони втратили одна без одної стільки літ?

– Прости мене, Ганнусю.

– І ти мене, сестро, прости.

Обнялися, плакали. На порозі – Віра.

– Зате я вас не прощу ніколи, тітко, Ярино. Не ходіть до нас більше. Це ви забрали в мене батька, а маму зробили нещасною.

А більше і не було потреби йти. Наступного дня Ганна помepла.

Ярина шкандибала за тpyною, тримала у храмі тремтячими руками свічку. Відчувала: і їй у цьому земному світі залишилося недовго.

Думала про це тепер, за нехитрою вечерею. Треба подзвонити синові, нехай приїде. А ще мусить піти до Вірці, хоч і не запросила та Ярину навіть на пoминки за сестрою. Вона не ображається. Мусить сказати, щоб таки простила Вірця. Якщо не її – то Андрія. Не можна так довго ворогувати братові з сестрою. Бо що то є людське життя? Перебрала он своє за один вечір. Несуттєве – забулося, просіялося з пам’яті, мов крізь пальці пісок. Залишилася тільки молитва. І хлібна скоринка.

Автор: Зіна Кушнірук