fbpx
Історії з життя
Знайома касирка, відраховуючи решту за обід, запитала Любу: «Ну вже бачила Максима? Таку кралю привіз, заходили до нас, кажуть, деканова дочка, вже й весілля справили». Усе виявилося правдою — і про доньку декана, і про весілля

Леся рвучко вирвала свою долоньку і метнулася до дверей: «Артемко прийшов!». Люба обернулася, щоб побачити нарешті хлопчика, про якого донька їй уже котрий вечір не втомлюється розповідати. І тут побачила Максима. Він тримав за руку сина, неймовірно схожого на батька.

— ЛЕСЯ твоя донька? — запитав тихо якимсь чужим голосом.

— І твоя теж! — так і рвалося з її уст. — Але спромоглася ледь кивнути головою.

А діти вже весело допомагаючи одне одному, невпинно щебетали, і вихователька, яка підійшла до них, назвала чоловіка Любі: «Максим Андрійович, тато Артемка. Вони так здружилися з Лесею, просто нерозлийвода. Та й схожі, мов грибочки».

За матеріалами – “Вербиченька”.

У жінки від тих слів немовби світ перевернувся… Вона наче повернулася у студентські роки. В їдальню інституту фізкультури, куди на обід частенько по сусідству навідувалися студенти університету, серед яких була й Люба з подругами. Того дня черга в їдальні вишикувалася довжелезна. Люба нарешті достоялась, а коли несла свій обід, роздивляючись вільне місце, її тацю просто з рук забрав юнак з очима темного шоколаду, жартівливо промовивши при цьому: «Цікаво, чим смакують на обід русалки, плекаючи таке волосся?». Через важку довгу косу Любина постава була гордовита, що додавало дівчині королівської неприступності.

За їхнім першим обідом юнак, що назвався Максимом, невпинно жартував, Люба легко відбивала ті «м’ячі», обом було весело і просто. Природно, що почали зустрічатися, і не лише за обідами. Красиву пару впізнавали в Любиному гуртожитку, на стадіоні, де тренувався Максим (він був майстром спорту з легкої атлетики), у бібліотеці.

Навчальний рік мчав із шаленою швидкістю. Для обох він був четвертий, з тією різницею, що майбутня вчителька студіювала філологію, а юнак перебував на спортивній хвилі. Літо обіцяло розлуку. Обоє знали це й хвилювалися, немов передчуваючи недобре. Максим зібрався з друзями на будівництво до Польщі заробити грошей. Перед від’їздом вони з Любою не розлучалися. Восени намітили одруження і весільну подорож у Карпати на зимові канікули. «Русалонько, ти мене обов’язково чекай, — просив юнак. — І не обідай тут ні з ким!» І нічого не віщувало того, що такого свого юного й безхмарного щастя вони не пізнають більше ніколи.

Люба поїхала на канікули до батьків. У приморському містечку вона насолоджувалася азовськими хвилями, вбирала лагідне літо. Від простору між морем і небом паморочилася голова, а коли до цих відчуттів гостро захотілося солоного огірочка на пляжі, не на жарт збентежилася. Незабаром здогадки підтвердилися. Поділилася з мамою, і та підтримала доньку — дитя з любові завжди бажане, і, хоча з Максимом ще не бачилися, довірилася Любиному почуттю.

В університет дівчина вирушила, не дочекавшись кінця канікул, від Максима давно не було звістки. Їй здавалося, що і він так само жадає зустрічі і вже в дорозі. Той сонячний день Люба не забуде довіку. Пішли з дівчатами на факультет дізнатися розклад, взяти книжки в бібліотеці. Настрій був світлий і безхмарний. Опісля забігли в їдальню. Знайома касирка, відраховуючи решту за обід, запитала Любу: «Ну вже бачила Максима? Таку кралю привіз, заходили до нас, кажуть, деканова дочка, вже й весілля справили».

Усе виявилося правдою — і про доньку декана, і про весілля. Того літа Максим справді був у Польщі, у тому містечку, ніби знічев’я, з’явилася Жанна, донька декана. Яким чином у них розвивалися стосунки, можна лише здогадуватися, але під кінець літа дівчина повідала Максиму, що чекає дитину. І до початку вересня вони оформили шлюб.

Люба спершу прагнула відплати: побігти, застати удвох, показати довідку з консультації, написати в деканат. Вплинути на їхні стосунки! Натомість написала прохання у свій деканат перевестися на заочний «за сімейними обставинами»… І поїхала в рідне місто до батьків. Удома дівчині не дорікали, про Максима їй не нагадували, лише батько журився, коли мати гірко зітхала наодинці. Люба, щоб не дати волі переживанням, влаштувалася підмінною вихователькою в дитсадку. Сиділа з малюками, читала їм казочки, відволікалася, мріючи, що колись приведе сюди й свою доню.

Леся з’явилася слабенькою, з малою вагою. «Кепсько тобі там було, — мовила. — Нічого, виходимо». Виходили. Батьки онуку не спускали з рук. Люба поволі оговтувалася. Навіть сесію поїхала складати і успішно з нею впоралася. І з наступною, а там і диплом, прощавай, студентство.

Гуляла містом, фотографувала до щему знайомі місця. На пам’ять. От лише в ту їдальню інфізівську більше ані ногою. Хтось із доброзичливих подружок приніс новину, що Максим залишився на кафедрі, пише дисертацію, синок у нього є…

Особисте життя молодої жінки не складалося. Власне, вона його зумисне не будувала, наче боялася помилитися знову. Вона не забула Максима. Не вдалося стерти з пам’яті, з душі. То лише файли комп’ютерні легко стираються…

Лесі виповнилося чотири, коли вони перебралися в місто Любиної студентської юності — колишню однокурсницю призначили директоркою школи і вона шукала кваліфікованих вчителів рідної мови. Люба зраділа — справжня справа, вона має до неї хист. Нове життя закрутило, робота була до снаги. Доня залюбки відвідувала садок, уміла дружити з дітьми.

А віднедавна майже щодня розповідала їй про новенького хлопчика, який з’явився у їхній групі.

— Артемко прийшов, мамо, це він! — захоплено вигукнуло дівча, кинувшись назустріч малому, який тримався за татову руку. Максим рішуче йшов просто до неї…

Автор – Ганна БОЙЧУК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook