— Любо Петрівно, добрий вечір. Вибачте, що турбую. Тут така справа… Мені дві ночі поспіль сниться один і той самий сон. Дівчина вимагає повернути квіти, які я на ринку купила. Я вже спати боюся.
Оксана зачинила офіс о пів на сьому вечора, перевірила, чи вимкнено кондиціонер, і двічі
– Мамо, я вас прошу, не лізьте в наше життя, – різко обірвала її Людмила. – Нам тут жити, а не вам. Як Віталій сказав, так і буде.
Віталій сидів, спершись ліктями на липку поверхню клейонки, і перекручував у пальцях пластмасову кришку
— Коли ти вже будеш? — питала Наталя, і її голос через тріск у слухавці здавався глухим. — На тебе вдома чекає великий сюрприз. Давай швидше закінчуй там.
Осінь видалася сирою. Листя на тротуарах швидко перетворювалося на брудну кашу, яку двірники згрібали
— Ти що, глузд втратила? Де Італія, а де наше село. Ти ж далі нашого району ніде не була. Звідки ти взагалі це взяла?
Христина була найменшою дитиною у великій родині. Батьки не дуже зважали на неї, бо
Жінка впізнала Оксану, попросила поставити їжу на стіл, а тоді взяла за руку: — Не бери нічого від Віки на весілля. Загубиш усе.
Останні серпневі дні тягнулися повільно, сонце вже не так пекло, як на початку літа,
Я думала: якщо Марина колись повернеться, якщо їй справді не буде куди йти — я її впущу.
Сухе листя того року згрібати було важко, воно забивалося під важкі дерев’яні граблі, розліталося
— Дивись мені, Христино. Матвій хлопець непоганий, але в нього характер батьків — важкий. Та й куди тобі, ти ж міська, інститут закінчувати треба. А він тут так і залишиться на пилорамі.
Христина сиділа на ґанку й тримала в руках стару бляшанку з-під монпансьє. У бляшанці
— Мені страшно, мамо, — сказала я на кухні, коли Вадим пішов у гараж. — А якщо він почне рахувати місяці? Якщо він про все здогадається?
Усе почалося з того, що я просто заплуталася між двома чоловіками. Вадим був надійним.
Причиною всьому стала одна поїздка. Артем поїхав на будівництво об’єкта в іншу область на два тижні. А через місяць після його повернення на їхню домашню адресу прийшов товстий конверт. Без зворотньої адреси
У коридорі було темно, світло горіло тільки біля поста чергової. Христина сиділа на краю
— Доброго дня. Не впізнаєте мене? — вона зробила крок уперед і сіла на край стільця біля мого робочого столу. — Я Оксана. Два роки тому приїздила до вас, коли зовсім не знала, куди йти за порадою. По пам’яті знайшла ваш кабінет.
Двері кабінету прочинилися тихо, майже нечутно. Я саме переглядала старі листи, коли на порозі

You cannot copy content of this page