Три покоління жінок у їхній родині залишилися самі… Поки одного дня він не сказав це
Осіннє сонце ледь пробивалося крізь тьмяне скло бібліотечного вікна, висвітлюючи порошинки, що повільно кружляли
– Тобто, – повільно вимовила Віра, – твоя дружина була в курсі кожної нашої зустрічі? Вона знала, куди ми ходимо, про що говоримо?
Віра стояла біля підвіконня, тримаючи в руках чашку із холодним чаєм. Мобільний телефон у
— Мій син не такий, — образилася Світлана. — Він чесний хлопчик. Просто часи зараз такі, без грошей ніде правди не знайдеш.
У кімнаті було чутно лише, як за вікном одноманітно стукає дощ по підвіконню. Світлана
— Робити тобі нічого, — буркнув він, відсуваючи тарілку. — Навіщо тобі той костюм? Куди в ньому підеш? Краще б на нові шини для машини доклала
Я так чекала тієї суботи, щоб просто поїхати до торгового центру. Сама, без нікого.
— Знаєте, я не просто так підійшов, — тихо сказав він, розмішуючи цукор у чашці. — Ви справді копія моєї колишньої дівчини, Христини. Ми розлучилися п’ятнадцять років тому, а я досі не можу цього забути. Кожен день про це думаю.
Я ніколи не думала, що в сорок років зустрічатимуся в машині на березі ріки.
— Мамо, ми післязавтра їдемо на море, — Денис сів на стілець біля ліжка. — Я все вирішив. На три тижні. Тобі треба збирати речі.
Віталій сидів за масивним столом, заваленим кресленнями кухонних фасадів, і перераховував специфікацію фурнітури. Навпроти,
— Так, це Вікторія. Моя законна дружина, — тихо, ледь чутно сказав він, так і не підводячи своїх очей на мене. — Ми одружені вже більше двадцяти років
Це сталося трохи більше ніж два місяці тому, коли моє життя остаточно перетворилося на
— Чи ти при своєму розумі, Петре? — її голос раптом став гучним і різким, втративши всю свою колишню байдужість. — Ти мені пропонуєш іти в ту хату? До тієї, яка мене за двадцять років жодного разу людиною не назвала? І до дитини від тієї… коханки його?
У великій, світлій кухні панувала особлива атмосфера передсвяткового приготування. Для Христини ці суботні години
Орися божилася моїй бабусі, що все саме так випадково і було. Вона запросила хлопця перечекати негоду, а Христина пригостила його чаєм з лісових ягід.
І як не вірити в забобони, коли мій перший хлопець мов зачарований пішов за
— Які квартири? Які гуртожитки? — гуділа жінка, стукаючи кулаком по столу. — Щоб ти, як мати вчинила? Кожного вечора автобусом додому. Мені треба бачити, чим ти живеш. Вийдеш хаміті тоді будеш робити що хотіти, то вже буде не мій клопіт
Стефанія стояла біля вікна й дивилася, як Мар’яна, загорнувшись у стару куртку, згрібає мокре

You cannot copy content of this page