— Знаєш що? Мені це набридло. Моя мама теж працює, і в неї теж стара плита. Від сьогодні я теж буду віддавати третину своєї зарплати батькам. Будемо жити на те, що залишиться. Справедливо?
Перше враження від Анастасії Дмитрівни було — «леді». Світлані вона здалася втіленням тієї самої
— Мам, ти уявляєш, мені якийсь чоловік дзвонить уже третій день, — нарешті вимовила я, крутячи в руках чашку з вистиглою кавою. — Каже, що він мій брат. Я спочатку думала, що це якісь вигадки, скидала весь час. А сьогодні він повідомлення прислав. Пропонує зустрітися в центрі, каже, що має мені щось розповісти.
Мама стояла біля плити й зосереджено перекладала зі сковорідки на тарілку підсмажені кабачки. Вона
— Не вийде, Оксано. Я виходжу заміж. Мій майбутній чоловік живе в іншому місті, я переїжджаю до нього післязавтра. Цю квартиру я збиралася здавати, щоб мати свій дохід. Але раз так, то живи тут. Тільки за комуналку плати сама. І не дзвони мені часто. Ми не будемо бачитися, так буде краще для всіх.
Це був найкращий вчинок моєї матері за все моє життя. Вона сказала, що виходить
— О, приїхали! А я вже думаю, чи не застрягли ви там десь у яру. Заходьте швидше в хату, бо чайник уже свистить, — гукнула вона, наче ми з Артемом приїхали разом за попередньою домовленістю.
Двері автобуса відчинилися просто посередині велетенської калюжі. На моїх губах так і завмерло «Дякую,
Минуло ще два місяці. Вересень видався дощовим. Оксана все частіше відчувала втому, яку списувала на зміну погоди та ранні прогулянки. Одного ранку вона просто не змогла встати з ліжка.
Оксана важко переставила два щільно набитих пакети з однієї руки в іншу. Пальці вже
Яка зустріч?! З ким?! У тебе ж нікого немає! — Марія говорила голосно. — Ти вигадуєш! Просто хочеш нам усе зіпсувати! Ми вже запрошення активували!
— Олено, навіть не думай шукати виправдань, ми вже в таксі, і це питання
Навіщо? — вона округлила очі. — Жити треба сьогоднішнім днем! Поки молоді, поки сили є. А ти все збираєш і збираєш. На що саме?
— Оксанко, ти просто зобов’язана мені допомогти! У тебе ж стільки років лежать відкладені
Не підходь. Сьогодні я сказала все. Вони вечеряють у себе. Я не буду нікого обслуговувати.
— Нехай твої родичі вечеряють у себе вдома, — сказала я, стискаючи вологий рушник
Обіцяв, що не кинеш мене саму в цій хаті біля яру. А тепер стоїш тут, через стільки років, і питаєш, чому я не продала корову й не віддала тобі гроші на твою нову квартиру в місті. Ти справді думаєш, що я чекала саме цього?
— Мар’яне, — сказала я тихо, але так, щоб кожне слово лягло важко, як
Соломіє, я не хотів тебе зрадити. Я просто… відчував себе непотрібним. Ти все тягнеш: роботу, дім, батьків, дітей, навіть мої ліки купуєш, коли я забуваю. А я… я став тягарем. І там, з нею, мене просто слухали. Хвалили. Казали, що я ще можу бути кимось
— Андрію, — сказала я, стоячи посеред кухні з його телефоном у руках, і

You cannot copy content of this page