Мамо, не починай. Ти – моя мама, Арсен – мій син. Але Світлана – ні. Я не хочу сварок, але попереджаю: з Іриною я не розлучуся. І в тебе є онучка Анна, яка носить твоє ім’я. Усе, більше не повертаймося до цього
– Сюрприз! – радісно вигукнула Світлана, вибігаючи назустріч мені в легкій літній сукні, а
— Ой, Михайле, — весело щебетала Жанна, порпаючись у сумочці, — я, здається, переплутала клатч. Гаманець лишився в іншій сумочці. Яка халепа! Але ви ж розумієте, це лише непорозуміння.
Михайло Петрович був людиною стабільною. У свої п’ятдесят він вибудував життя за кресленнями, де
Поки Данило ласував чаєм, а Маркіз, отримавши блюдце з молоком, мурчав так, що здавалося, у приміщенні завівся невеликий трактор, Марія Петрівна почала діяти
Бюро знахідок «Міські речі» ніколи не вирізнялося жвавістю. Це було царство забутих парасольок, самотніх
— Ну привіт, майбутня родичко, — голос був низьким, з легким нальотом самовпевненості. — Я Артем, старший брат цього щасливчика. А ти, значить, та особлива, яку він так довго приховував?
Ліда стояла перед дзеркалом у ванній і намагалася вгамувати тремтіння в пальцях, поки підводила
— Миколо, ти б хоч совість мав. Лиш сорок днів минуло за Ольгою, а ти тут танці влаштував. Люди ж дивляться. Микола лише рушником витер піт з чола і зиркнув на Любу з-під лоба.
Весілля справляли на початку вересня, коли повітря вже пахне сухою кукурудзою і прибитим пилом,
А ви, тітко Зінаїдо, як ви моїй мамі розповідали, що я для вас як друга донька, як чекаєте нашого весілля і вже мрієте про онуків… Ой, все, до побачення, бо ще розплачуся від образи, а я хочу відпочити
– О, ну що ж це таке, га? Придбаю нові там на місці. Слухай,
Щоразу, коли ми закінчували велике прання, Ганна Степанівна наполягала, щоб саме я розвішувала білизну на подвір’ї. Будинок у нас був на кілька родин, спільний двір, де завжди хтось сидів на лавці або порався в квітнику. Я сердилася: «Невже це так важливо? Чому саме я»
На стіні у вітальні, між вишитим рушником та годинником, що розмірено відлічує хвилини, висить
Вона смикнула ручку дверей дуже швидко, сподіваючись заскочити жартівників, але майданчик знову був порожнім. Вона вже хотіла гукнути щось сердите у темряву сходової клітки, аж раптом опустила очі. На масивній металевій ручці її дверей висів звичайний прозорий пакет, зав’язаний на вузол.
Оксана Миколаївна поставила чайник на плиту й задивилася у вікно. Надворі була звичайна сіра
— Доброго ранку, мамусю, — шепочу я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Вже пора підійматися.
Вона лежить у ліжку, вкрита легким пледом, і в цій ранковій тиші здається зовсім
Андрій витяг багаж, а потім з машини несміливо вибрався хлопчик років шести — худенький, з великими, сповненими німого запитання очима.
Сонце хилилося до обрію, розфарбовуючи верхівки старих лип у кольори стиглого меду, коли біля

You cannot copy content of this page