Напередодні приїхав Сергій і почав мені псувати настрій: – Ти подивися, скільки тут мармуру й дуба. Навіщо стільки розкоші? Ми ж не князі якісь.
Коли Сергій запропонував одружитися, я довго вагалася. Мені не подобалося те, що він мав
– Іванко, де ти пропадаєш до пізнього вечора? – чула я голос сестри у слухавку, коли дзвонила їм додому. – Чому не береш телефон?
Я вкотре набирала номер своєї сестри Наталі. У мене всередині все тремтіло від роздратування,
– Ти серйозно? – запитала я, ледве стримуючи сміх. – Оресте, та подивися на неї і на мене. Я набагато красивіша, і доглянутіша. Невже ти справді вважаєш, що вона тобі підходить більше, ніж я?
Коли я повернулася з роботи додому й побачила у вітальні Христину, яка спокійно сиділа
– Та краще хай зараз так сталося, ніж потім би ще гірше було, – твердо мовила вона. – Не тримайся за те, що розсипалося, бо тільки сама себе вимучиш.
Того суботнього дня в нашій хаті панував гармидер, а на вулиці вже зібралися сусіди,
– Мені треба, щоб ти батьком був для наших п’ятьох дітей і чоловіком для мене. Мені важко самій тягнути все на собі, а твоя мати тільки те й робить, що командує.
Вийшла заміж я у дев’ятнадцять років, хоча великої любові між нами не було. Просто
Служба закінчилася, і люди почали повільно виходити на церковне подвір’я. Я вийшла слідом за іншими, намагаючись триматися спокійно, хоча всередині все кипіло від обурення. Зоряна стояла біля виходу з брами, розмовляючи з дружиною нашого фермера Оксаною, яка із захопленням розглядала її вбрання.
Коли людина звикає жити на копійки, вона починає цінувати кожну дрібницю, яку вдається дістати
– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості не напрошувалася, – казала давня подруга, зморщивши носа та ступивши в під’їзд.
– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості
– Даринко, ти дивися мені, – часто повторювала бабуся Стефанія, коли я збиралася до школи. – Люди тільки й чекають, щоб ти десь оступилася. Будь розумною дівчинкою, вчися добре, не дивися на хлопців, бо від них тільки біда.
У нашому селі хати стояли так близько одна до одної, що крізь відчинені кватирки
– Немає в мене квитка на поїзд. Я просто зібрала речі й пішла з дому годину тому. Думала, доберуся до вокзалу, а там уже розберуся на місці.
Ранковий телефонний дзвінок застав Богдана, коли він саме збирався виходити з квартири. На екрані
– Ось побачиш, дочко, колись у нас тут буде повно людей, – казала мама, коли показувала мені чергову обновку для дому. – Приведеш чоловіка, народите діток, а ми вже будемо допомагати.
Батьки все життя будували для мене великий дім, а я повернулася до них після

You cannot copy content of this page