– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості не напрошувалася, – казала давня подруга, зморщивши носа та ступивши в під’їзд.
– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості
– Даринко, ти дивися мені, – часто повторювала бабуся Стефанія, коли я збиралася до школи. – Люди тільки й чекають, щоб ти десь оступилася. Будь розумною дівчинкою, вчися добре, не дивися на хлопців, бо від них тільки біда.
У нашому селі хати стояли так близько одна до одної, що крізь відчинені кватирки
– Немає в мене квитка на поїзд. Я просто зібрала речі й пішла з дому годину тому. Думала, доберуся до вокзалу, а там уже розберуся на місці.
Ранковий телефонний дзвінок застав Богдана, коли він саме збирався виходити з квартири. На екрані
– Ось побачиш, дочко, колись у нас тут буде повно людей, – казала мама, коли показувала мені чергову обновку для дому. – Приведеш чоловіка, народите діток, а ми вже будемо допомагати.
Батьки все життя будували для мене великий дім, а я повернулася до них після
– Ну от знову дивиться на мене своїми зеленими очима. Скільки разів я казала, що цей чорний кіт, якого тобі принесла твоя подружка Ольга, приніс усю цю біду в дім. Вона одразу заміж вискочила, хоч ніякої особливої вроди не мала, а ти залишилася ні з чим.
Щоранку мама починала розмову з однієї і тієї ж фрази, ледь перетнувши поріг моєї
Якось на ринку зі мною сталася неприємна історія, яка трохи змінила моє уявлення про людей. Я загубила гаманець із останніми грошима. Стояла біля прилавків і ледь стримувала сльози, бо розуміла, що тепер навіть хліба не зможу купити. До мене підійшов незнайомий чоловік середніх років і простягнув мій гаманець. – Ви загубили, перевірте чи все на місці, – сказав він спокійно.
Чому я подумала, що він вчинить зі мною чесно? От чому? Звідки була така
– Не смій повторювати вуличні плітки, Богданко, – сказала вона тихо, але так твердо, що мені стало не по собі. – Твій батько – порядна людина, просто на нього постійно наводять наклепи заздрісні люди. Він повернувся додому, бо ми вінчані перед Богом, і ніхто нас не розлучить.
Я змалку пам’ятаю, як мама мене брала з собою до церкви. Мені було дуже
– Дякую, Миколо, – ледве видавила я з себе, відчуваючи, як пересохло в горлі від цієї неймовірної зустрічі. – Проходь до хати, не стій на протязі, бо надворі зовсім холодно стало.
Раптовий дзвінок у вхідні двері пролунав тоді, коли в оселі нарешті запанувала тиша, якої
Наступного тижня я випадково зустріла того Романа біля супермаркету в центрі. Він стояв біля каси і перераховував дрібні купюри, викладаючи назад на полицю пачку кави, бо не вистачало грошей. Одягнений він був охайно, але видно було, що живе від зарплати до зарплати.
Життя ніколи не бавило мене подарунками, а найменше – вродою. Мати була першою красунею
– Нехай купує хоч десять машин, мамо, мені до нього немає діла, – спокійно відповідала я, перебираючи яблука в кошику. – Я сама собі на все зароблю.
Моя мама все життя трималася за думку, що її шлюб був великою вдачею. Вона

You cannot copy content of this page