Мені подруги так прямо й казали: «Любо, ну куди їй твій Паша? Він же зі своїх книжок не вилазить, а вона он яка кручена». Але син закохався. Прийшов і каже: «Мамо, я без неї не можу». Ну що я мала робити? Хіба я ворог своїй дитині? Благословила.
Ну от скажіть мені, люди добрі, хіба я багато просила? Кожна мати мене зрозуміє.
— Але знаєш, Павле, мені не дуже подобається тут у тебе, — раптом зірвалося в неї з язика, і вона одразу про це пошкодувала. — У літній кухні підлога зовсім прогнила, у веранді постійні протяги, вогко дуже. Я б не хотіла жити в таких умовах постійно, треба хоч косметичний ремонт зробити.
Її звали Оксана і вона ніколи не була в горах, хоч і жила на
Світлана мені каже: «Мамо, ти не повіриш, що сталося далі. Я одного разу вирішила проявити характер, але обернулось усе проти мене ж
— Розумієш, Галю, я спочатку теж думала, що моя донька Світлана просто капризує, —
Та як же його забути, Андрійку? — я сіла поруч на стілець і зітхнула. — Я ж тоді як серцем відчувала, що щось там не так. Ти ж у мене хлопець простий, чесний, завжди віриш людям. А в житті, бачиш, усяке буває. Добре, що правда сама відкрилася, хоч і в останній момент.
— Ой, сину, сину… Як же добре, що ти тоді не встиг зробити ту
У вересні я знову сиділа на лекціях. Ніхто нічого не помітив. З Олегом я більше не шукала зустрічей, він теж не дзвонив.
Я й досі пам’ятаю, що її звали тітка Неля. Вона зазвичай гримала на всіх
Він усе зрозумів по моєму голосу. Почав говорити, що це просто робочі моменти, нічого серйозного, що він любить тільки нас із донькою. Я слухала його й розуміла, що колишньої довіри вже не буде. Але тоді я вирішила спробувати зберегти все заради дитини
Купую собі цей невеликий оберемок першоцвітів сама. Просто на зупинці, біля критого ринку, де
— Добрий вечір, — сказав він, підходячи до нашого столу. Його вимова була дивною. Слова були українськими, але наголоси падали зовсім не туди, а звук «л» був занадто м’яким, наче він говорив польською чи іспанською. — Вибачте, я почув, як ви замовляли їжу. Рідко чую тут цю мову.
Пензлі стояли в літровій скляній банці. Я витерла пальці об край старого махрового рушника,
— Тобі сорок скоро, — казала вона під час його останніх візитів, розставляючи тарілки на столі. — Скільки можна самому жити?
На пероні вокзалу не було де стати. Натовп із сумками, коробками та рюкзаками ставав
— Куди ви збираєтеся поповнення приймати? — обірвала вона нас за вечерею. — Свого кутка немає, тулитеся в одній кімнатці. Мені тут галасу не треба, у мене тиск постійно скаче. Поки свого дому не збудуєте, ніяких дітей тут не буде. Ви ще розбіжитеся через рік, навіщо долю ламати?
Я прокинулася від власного крику, важко ковтаючи повітря. Серце калатало десь у горлі, а
— Тобто ти серйозно думаєш, що просто так візьмеш і підеш? — він хмикнув, схрестивши руки на грудях. — Жодної сльози? Нормальні жінки борються за шлюб, Олю. Намагаються щось виправити.
Залишати квартиру, де прожито п’ять років, виявилося дивно легко. Склала дві валізи, застебнула замки,

You cannot copy content of this page