Вона знову влаштувала мені показову вичитку через те, що я затримався на якусь нещасну годину. Розумієш, Сєня? На шістдесят хвилин пізніше прийшов – і натомість отримав зіпсований вечір та купу претензій
Ноутбук на кухонному столі зазвичай означав одне з двох: або Андрій знову засидівся за
– Це що… подарунок? – тихо, але виразно запитала вона, переглянувшись із подругами. – Дякую, звісно. Але скажи мені, Оксано, це зараз так заведено? Дарувати жінці на ювілей банки з миючими засобами? Я що, на заслужила навіть на скромний букет квітів? Ти вирішила нагадати мені, що я маю тут прибирати?
Кажуть, що люди діляться на два типи: одні бачать у квітах красу та поезію,
– Дивись сюди, малий, – сказав батько, тицяючи пальцем у зображення дівчини з густим волоссям і відкритим поглядом.- Бачиш, якою гарною була наша мама? А тепер подивись на неї. Оце тобі урок на майбутнє: не одружуйся з першими красунями, щоб потім не розчаровуватися, коли вся ця краса зникне за каструлями.
Віталій сидів на дивані, тримаючи в руках стару глянцеву фотокартку, де краї вже трохи
— Мені байдуже на твою Галину, — тихо сказала вона. — І на твої гріхи теж. Я просто хотіла, щоб у нас усе було як у людей. А вийшло, що я жила з манекеном. Йди геть, Ігорю. Бачити тебе не хочу. Їдь до своєї Христини, роби що хочеш. Мені вже все одно.
Ігор сидів на кухні й намагався відтерти пляму від кави з рукава сорочки. Нова
— Любо Петрівно, добрий вечір. Вибачте, що турбую. Тут така справа… Мені дві ночі поспіль сниться один і той самий сон. Дівчина вимагає повернути квіти, які я на ринку купила. Я вже спати боюся.
Оксана зачинила офіс о пів на сьому вечора, перевірила, чи вимкнено кондиціонер, і двічі
– Мамо, я вас прошу, не лізьте в наше життя, – різко обірвала її Людмила. – Нам тут жити, а не вам. Як Віталій сказав, так і буде.
Віталій сидів, спершись ліктями на липку поверхню клейонки, і перекручував у пальцях пластмасову кришку
— Коли ти вже будеш? — питала Наталя, і її голос через тріск у слухавці здавався глухим. — На тебе вдома чекає великий сюрприз. Давай швидше закінчуй там.
Осінь видалася сирою. Листя на тротуарах швидко перетворювалося на брудну кашу, яку двірники згрібали
— Ти що, глузд втратила? Де Італія, а де наше село. Ти ж далі нашого району ніде не була. Звідки ти взагалі це взяла?
Христина була найменшою дитиною у великій родині. Батьки не дуже зважали на неї, бо
Жінка впізнала Оксану, попросила поставити їжу на стіл, а тоді взяла за руку: — Не бери нічого від Віки на весілля. Загубиш усе.
Останні серпневі дні тягнулися повільно, сонце вже не так пекло, як на початку літа,
Я думала: якщо Марина колись повернеться, якщо їй справді не буде куди йти — я її впущу.
Сухе листя того року згрібати було важко, воно забивалося під важкі дерев’яні граблі, розліталося

You cannot copy content of this page