У тій родині жінкам чоловіки траплялися не ті, люди навколо були заздрісними, доля несправедливою. Почалося все з Галини.

Ще замолоду Галина була вродливою, розумною і добре знала собі ціну. Вона виросла в достатку, ніколи не знала справжньої нужди й звикла, що її бажання виконують без зайвих запитань.

Одного осіннього дня до її двору прийшла стара сусідка Степанівна.

— Галино, позич трохи грошей. До пенсії ще далеко, а в хаті вже нічого їсти.

Галина саме перебирала цибулю на подвір’ї. Вона навіть не запросила стару жінку зайти.

— А чого це я маю вас годувати? Ви все літо мали, щоб город обробляти. Тепер кожен ледачий до чужих дверей ходить.

— Я ж не вимагаю, дитино. Прошу, бо скрута.

— То йдіть до своїх дітей.

Степанівна опустила голову і пішла геть.

У Галини був наречений — Вадим, хлопець із заможної родини. Він кохав її, дарував квіти, будував плани на спільне життя. Проте Галина постійно знаходила в ньому недоліки. То він купив не ті подарунки, то недостатньо швидко виконав її прохання, то посмів мати власну думку.

— Ти взагалі розумієш, із ким збираєшся одружуватися? — дорікнула вона йому одного дня при людях. — Мені потрібен чоловік, а не хлопчисько, якого треба вчити розуму.

Вадим почервонів, стиснув губи й пішов геть.

За кілька днів він їхав їй за букетом в місто і не справився з кернуванням.

Галина ображалася на долю, що забрала в неї нареченого.

Згодом інші чоловіки теж намагалися залицятися до неї, та Галина відкидала кожного. Одному бракувало грошей, другий був недостатньо освіченим, третій не вмів красиво говорити.

Лише в тридцять п’ять років Галина вийшла заміж за Степана.

Вона керувала господарством, вирішувала, як витрачати гроші, кому приходити до них у гості й із ким спілкуватися її чоловікові.

У подружжя народилася донька Люба.

— Любо, запам’ятай: якщо чоловік справді тебе цінує, він зробить усе, що ти скажеш. А якщо починає сперечатися, значить, ти йому не потрібна.

Дівчинка вірила матері.

Коли Люба виросла, вона стала гарною жінкою, вивчилася на акушерку й влаштувалася працювати до районної лікарні.

Одного разу вона познайомилася з Олегом. Він був працьовитим, мав добрі перспективи й щиро її кохав. Після кількох місяців стосунків вони вирішили одружитися.

Перед весіллям Олег отримав можливість поїхати до столиці на кілька місяців, щоб заробити грошей на їхнє майбутнє житло.

Люба сприйняла це як особисту образу.

— Якщо ти поїдеш, можеш більше не повертатися, — сказала вона.

— Але ж я їду заради нас, — пояснював Олег. — Хочу, щоб ми мали власну квартиру, щоб тобі не довелося жити з моїми батьками.

— Мені не потрібні твої пояснення. Якщо кохаєш, то залишишся.

Олег поїхав, сподіваючись, що наречена згодом заспокоїться. Він телефонував, писав, передавав вітання через знайомих. Люба не відповідала.

Але в столиці Олег зустрів іншу жінку. Вона не вимагала від нього щоденних доказів кохання, цікавилася його справами, підтримувала у важкі хвилини. Поступово він зрозумів, що поруч із нею може бути самим собою.

До Люби він більше не повернувся.

Пізніше Люба вийшла заміж.

Спочатку чоловік старався для Люби: ремонтував будинок, купував необхідні речі, допомагав у господарстві. Але вона сприймала все це як належне.

— Ти міг би зробити й краще, — казала вона, оглядаючи його роботу.

— Я ж старався, Любо.

— Старатися мало. Треба вміти.

Андрій замовкав. Він не хотів сварок, тому поступався. Проте з кожним роком між ними ставало дедалі менше щирих розмов. Їх єднала спільна донька Надія, але навіть заради неї Люба не вчилася бути м’якшою.

Коли Надя підросла, вона почула від матері сотні історій про невдячних чоловіків, поганих подруг і людей, які нібито тільки й чекали нагоди скористатися чужою добротою.

— Ніколи не дозволяй нікому ставити себе нижче за інших, — повчала Люба. — Люди поважають тільки тих, хто вміє вимагати.

— А якщо я когось ображу? — запитувала дівчинка.

— Значить, заслужив.

Вона була розумною, вродливою, закінчила педагогічний університет і стала вчителькою.

На останньому курсі Надя закохалася у Віктора — старшого за неї чоловіка, який працював у міській адміністрації. Він був уважним, умів слухати й говорив їй саме ті слова, яких вона прагнула.

Надя вже планувала їхнє спільне життя, коли випадково дізналася, що Віктор одружений і має маленьку доньку.

— Ти брехав мені! — вигукнула вона під час останньої зустрічі.

— Я боявся тебе втратити, — відповів він. — Я мав сказати раніше. Але знав, що ти не захочеш нічого слухати.

— І правильно! Забирайся з мого життя!

Роки минали. Надя відкидала одного чоловіка за іншим. То хтось заробляв недостатньо, то мав не ту освіту, то невдало пожартував, то не погодився з її думкою.

Подруги виходили заміж, народжували дітей, сварилися й мирилися, будували власні родини. Надя ж поверталася після уроків до батьківської хати, де мати продовжувала повчати її, а батько дедалі частіше сидів біля вікна, спостерігаючи за життям, яке минало повз його доньку.

Наді виповнилося тридцять років. Одного дощового вечора вона поверталася зі школи, коли сильний порив вітру вивернув її парасолю.

— Давайте допоможу, — почувся чоловічий голос.

— Дякую. Я й сама могла впоратися, — за звичкою відповіла Надя.

Чоловік не образився.

— Звичайно, могли. Але хіба це заважає комусь допомогти?

Він усміхнувся й назвався Денисом.

Уперше за довгий час вона зустріла чоловіка, який не вихвалявся своїми досягненнями, не намагався справити враження й не вимагав, щоб його хтось вважав найкращим.

Коли вони дійшли до її хвіртки, Денис сказав:.

— Якщо щось знадобиться, звертайтеся. Ми ж сусіди.

Надя подякувала й дивилася йому вслід довше, ніж збиралася.

Того вечора вона довго сиділа біля вікна.

Вона раптом зрозуміла, що ніколи не запитувала себе, чи добре комусь поруч із нею.

Наступними днями Надя кілька разів зустрічала Дениса. Спочатку вони лише віталися, потім почали розмовляти.

Одного разу він запросив її на чай, і вона погодилася.

Коли Надія сказала матері з ким зустрічається, то та була проти, адже кавалер ні багатий, ні красивий.

Надя подивилася на матір і раптом побачила перед собою не сувору жінку, яка завжди знала відповіді на всі запитання, а самотню людину, котра прожила життя в очікуванні, що світ колись визнає її правоту.

— Мамо, а ти сама була щаслива? — тихо запитала вона.

Люба обурено випросталася.

— Що за дурне запитання?

— Ти все життя розповідала мені, як люди повинні поводитися з нами. Але ти ніколи не говорила, що ми самі маємо робити для тих, кого любимо.

— Я тебе вчила не дозволяти себе кривдити!

— Ні, мамо. Ти вчила мене не поступатися навіть тоді, коли можна було зберегти стосунки.

Люба відвернулася до вікна. Вона хотіла відповісти, дорікнути доньці невдячністю, нагадати про всі свої жертви. Але вперше не знайшла слів.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Перед очима постав Олег, якого вона втратила через власну впертість, і Андрій, котрий до останнього залишався поруч, хоча давно перестав чекати від неї ніжності.

Вона згадала й матір, Галину, яка до останнього говорила про зачинені ворота.

Три покоління жінок жили в переконанні, що саме вони заслуговують на особливе ставлення. Кожна хотіла, щоб її розуміли, прощали, підтримували й приймали такою, як є. Але жодна не поспішала запитати, чого потребують ті, хто стоїть поруч.

Минуло кілька місяців. Надя й Денис не поспішали з весіллям. Вони вчилися довіряти одне одному, вирішувати суперечки без образ і приймати те, що кожен із них мав своє минуле.