Історії з життя
Мені, скажімо так, тридцять дев’ять з хвостиком. У мене за плечима невдалі стосунки і десятирічна донечка, мама моя за кордоном і допомагає нам дуже, бо й квартиру нам
Віддячила мені донька, хто б міг подумати. Ми ж з нею були такі рідні одна для одної, бо батько її мене покинув, коли зрозумів, що при надії. а
“Як то – скінчились гроші?” – дивиться на мене мама здивовано. “А куди це ти їх так швидко могла витратити? Вчора були, а сьогодні вже всі спустила?” –
Не такі я вже й великі гроші привезла за ті пів року роботи, але все ж більше, ніж будь коли тримала в руках. Діти на гостину завітали, побули
– Ми професори в третьому поколінні і в село?, – казала вона нам в очі, коли гостювала у нашому гарному будинку з усіма вигодами. Пес їй заголосно гавкав,
Тепер я рада, що за ці тридцять років так і не зізналася чоловікові, що у мене на серці. Хоч бували дні, коли я розуміла, що він заслуговує на
А почалося все двадцять сім років тому, коли я вийшла заміж за Руслана, бо дуже його кохала. Ще б не покохати, як хлопчина на гітарі бринькає та мені
Катрусі навіть приснитися в найкращому сні чи уявитися в найзаповітніших мріях не могло те щастя, що звалилося на її голову. Вона знала від мами, що її бабуся живе
Хоч мені й шістдесят п’ять років та маю синів як соколів, але онуків нема. Коли ж не стало чоловіка, то взагалі не стало ніякої надії на щасливу старість.
Мені ніяк не вдавалося знайти собі пару, навіть на дискотеках в молодості я так само підпирала стіни, хоч в юності всі гарні. Думала, що поїду вчитися і там