З Андрієм у мене все було, наче вперше – вперше закохалася, наче юнка, наче мені не сорок років, вперше зрозуміла, що стану матір’ю, вперше зрозуміла, що хочу бути поруч з цим чоловіком все життя.

А далі вперше й стикнулася з негараздами, яких ніколи б не мала, якби не Андрій. Виявилося, що Андрій в свої сорок два якось і не дуже хоче ще дитину.

– Я думав, ми для себе поживемо. Навіщо нам діти, – казав він мені.

– Але я вже при надії, – дивувалася я.

Далі виявилося, що мій стан протікає не так, як має бути і це може відобразитися й на дитині.

– Ти ж бачиш, – ховав він від мене очі, – Нічого не виходить, а буде лиш один клопіт. Ти думай про те, що тобі кажуть спеціалісти!

І отак вперше я відчула, що мене зрадили і не просто з кимось, а на рівні такої вселенської довіри і надії, що я не хотіла такого чоловіка більше бачити біля себе.

– Як це ти його кинула?, – мама мало не голосила, – А дитину як ти роститимеш?

– Мамо, краще зараз зрозуміти, що за людина поруч з тобою, аби потім не тягнути ще й його на своїй шиї. Я собі раду дам.

Так, я вперше була така самонадіяна і вперше була така вивернута реальністю.

Мені рекомендували поїхати на свіже повітря, можливо там моя донечка зміцніє. Ось тут я вже й пристала до мами:

– Мамо, там татові родичі були в селі, ти ж колись розказувала. Ти б могла з ним поговорити аби мене прийняли на деякий час, я б платила за оренду.

Мама аж скривилася, адже з моїм батьком вона вже давно не живе разом, не знаю чи й було мені п’ять років.

Ні дідуся, ні бабусі з татового боку я не знала, мама казала, що вони від нас відмовилися, тому ми не будемо з ними теж мати справу. Мама казала, що просто вона міська. А тато сільський і тому не прижився він в місті, а вона не хотіла в село. Тато має дружину, але я з ним практично не контактую, окрім днів народжень і то він періодично забуває про мій.

З різними потугами, але знайшлося мені місце в дідусевій хаті, він був дуже замкнутим і було видно, що хата без жіночої руки.

– А що ти хотіла, – прочитав він мій погляд на безлад, – я сам живу, жінки вже десять років як нема.

І отак ми почали жити разом: він бурчить, донечка хникає, я переживаю. І ніяк ми між собою не знайдемо спільної мови, бо дідусь вважає дурницями те, в що я віру, а я вважаю забобонами те, в що він. Навіщо оці спльовування на три кути, червоні нитки…

Але якось вже дуже була Оленка вередлива всю ніч і я прокинулася дуже пізно, а біля мене дитини нема і в хаті тихо. Я кинулася шукати її і побачила, що мій дідусь носить її на руках по подвір’ю, хоч мені здавалося, що він без палиці вже кроку не ступить:

– Отут ти будеш ніжками бігати з песиком, отут з котиком сидітимеш, так? Тут ми посадимо малинку аби ти їла, дідусь піде в ліс і назбирає ягід аби ти сильна росла.

Він говорив і говорив про свої плани, а йому вже десь точно за вісімдесят! Але мене здивувало те, що дитина не вередувала. А дивилася на нього таким пильним поглядом, наче розуміла, що треба рости і міцніти.

– Я вже не думав, що моє подвір’я буде веселе, дитино, – сказав він мені, – Дякую Богу, що ти приїхала і простила мені мою пиху, думав, що син буде мати кращу невістку, кращих онуків, які будуть коло мене. Але їх нема нікого, хоч і живуть в сусідньому селі, а тебе Бог надніс так здалеку…

– Всі ми маємо якісь очікування, діду, – відповіла я, – Але добре, коли і люди сходяться і очікування справджуються.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота