Я б і не звернула на цю пару уваги, якби не почула незвичне звертання «мамо, ви». Я так здивувалася, хто тепер кличе когось на «ви»? Мені сорок п’ять років, мої діти мені кажуть «ти», я своїй мамі кажу «ти».

І так я й почала звертати на них увагу, будувала історії, де вони з якогось глухого села приїхали, бережуть традиції. Але далі виявилося, що моя придумана історія була тінню тієї, яка була між цими людьми. Хоч в одному я виявилася правою – таких людей одиниці.

Отож я дуже люблю вихідні дні. Це мій час. Я завжди стараюся вибратися до парку, він зовсім близько від мого будинку. Така собі моя маленька традиція – пройтися, заспокоїтися, викинути з голови всілякі дурниці й клопоти. Іноді беру з собою книжку, щоб посидіти на лавці під старим, розлогим в’язом і почитати.

Останнім часом я почала помічати в парку одного чоловіка. Такого, вже сивого, але приємного. Він завжди котив візок, а в ньому сиділа літня жінка. Я одразу подумала, що це, мабуть, його мама.

Мені так здавалося, коли я за ними спостерігала. Мене вражало, як він до неї ставиться. Це не було просто “доглядати”, це виглядало як справжня любов і турбота. То він плед поправить, щоб її ноги були в теплі, то води запропонує, то просто сидить і посміхається, щось їй розповідаючи.

А одного разу я почула уривок їхньої розмови. Я була здивована, коли зрозуміла, що він звертається до неї виключно на «ви». Називає мамою, але при цьому – на «ви».

«Треба ж», – подумала я тоді. Мабуть, він її просто надзвичайно поважає і цінує. Хоча, якщо чесно, це було трохи дивно. Я розумію, колись, у давні часи, до батьків так зверталися, це було нормою ввічливості, але ж зараз уже зовсім інші часи.

Потім ця пара – син і, як я думала, мати – перестали з’являтися. Я їх не бачила, і якось швидко забула про них.

Але ось одного разу я знову сиділа на своїй улюбленій лавочці, ловила останні теплі промені осені, книжка лежала біля мене на лавці. І тут поруч зі мною сів чоловік. Я його одразу впізнала – той самий сивий незнайомець. Цього разу він був сам, і виглядав дуже сумним.

Мені навіть захотілося запитати, де ж його мама, чому він один. Але я ж не знайома з ним, це було б нетактовно, подумала я. Яке я маю право ставити такі особисті питання?

Але він сам несподівано почав розмову.

– Я теж люблю цього автора, – сказав він, кивнувши на книжку.

– О, так, він дуже цікаво пише, – відповіла я, підтримуючи розмову. – Завжди з нетерпінням чекаю на його нові книги.

– Вибачте, я вас тут бачу вже не вперше. Можна дізнатися ваше ім’я?

– Віра.

– Дуже приємно, я Іван. Ви, мабуть, десь поряд живете, якщо так часто тут гуляєте?

– Так, зовсім близько. Чесно кажучи, я теж вас помічала, і вашу маму… Ви так трепетно про неї дбали.

– Мами більше немає, – зітхнув Ігор, помовчавши трохи.

– Ой, я так вибачаюся! – вигукнула я. Мені стало дуже незручно.

– Та нічого, не переймайтеся. А взагалі, чесно кажучи, Наталя Леонідівна була моєю тещею. Але для мене вона була і завжди залишиться рідною людиною… Я їй нескінченно вдячний.

– Теща?! – Я була дуже здивована. – Ніколи б не подумала. Але так, я колись чула, що ви зверталися до неї виключно на «ви».

– Я її надто поважав, щоб казати «ти», – пояснив Ігор. – Але завжди називав мамою… Якщо ви не поспішаєте, я можу про неї розповісти.

– Не поспішаю, – відповіла я.

Я бачила, що йому дуже хочеться з кимось поговорити, виговоритися. А я справді нікуди не поспішала і була готова його вислухати.

Іван та Вікторія одружилися, коли їм було трохи за двадцять. Вони тільки-но закінчили інститут, знайшли роботу. Грошей на оренду окремого житла у них не було, це було дорого.

Вирішили жити з Наталією Леонідівною, мамою Вікторії. Вона була не проти, навіть зраділа. Вона рік була вдовою, дуже сумувала. Самотність її пригнічувала, тому вона була щаслива, що донька із зятем будуть жити з нею.

Наталя Леонідівна до Івана поставилася дуже добре. Вона прийняла вибір доньки і намагалася зробити все, щоб їм було комфортно жити разом. І їм дійсно було добре. Вона ніколи не втручалася в їхні справи, завжди була привітною, а на вихідних обов’язково балувала їх смачною домашньою випічкою.

Вони навіть не хотіли переїжджати.

А коли у них з’явився синочок, допомога Наталії Леонідівни стала просто безцінною. Вона навіть пішла з роботи, щоб повністю присвятити себе онукові.

Хлопчик був слабеньким, часто хворів. Через це Віка не могла нормально працювати. Дмитрик тиждень походить у садок – і знову хворий. Вікторії доводилося брати вихідні, а на роботі, звісно, були незадоволені.

– У мене все одно вже пенсія підійшла, – сказала якось Наталя Леонідівна. – Я звільнюся і займатимуся онуком…

Через три роки Наталя Леонідівна вже бавила онучку, а Вікторія вийшла на роботу, коли дитині був лише рік.

А потім прийшла біда. Вікторія, яка ніколи не скаржилася на здоров’я, несподівано важко захворіла. Буквально за два місяці її не стало. Дмитрикові тоді було дванадцять, а Оленці девять…

Іван страшенно переживав. Він сумував за дружиною так сильно, що не хотілося нічого. З горя почав випивати, через що незабаром втратив роботу…

Одного разу він розплющив очі й не зрозумів, де він. Потім зрозумів, що в лікарняній палаті. Невдовзі до нього зайшла Наталя Леонідівна.

– Допомогли тобі, Іване, – лагідно сказала вона. – Витягли, можна сказати, з того світу. Ти не думай, я тебе не засуджую і моралі читати не буду. Я знаю, як тобі важко. Ти мою Віку дуже любив. От і не впорався з горем, зламався… Але якщо вже доля дала тобі другий шанс, то, може, не просто так? Треба жити далі. Заради дітей. Я також тепер заради них живу. Мої онуки – це продовження Вікторії, найдорожче, що я маю…

Сказавши це, Наталя Леонідівна заплакала, закривши обличчя руками. Іван дивився на неї, і йому стало неймовірно соромно за свою слабкість. Що ж він за чоловік такий? Поки він шукав вихід на дні склянки, Наталя Леонідівна все тягнула на своїх тендітних плечах. Дбала і про онуків, і про нього. Адже вона переживала не менше за нього! Вона втратила єдину дочку.

– Вибачте мені, мамо… – тихо сказав Іван, відчуваючи солоний присмак сліз. Він теж плакав і не міг зупинитися.

Іван вийшов з лікарні й від того дня більше ні краплі не випив. Влаштувався на роботу і почав дбати про дітей. Наталя Леонідівна, звичайно, йому в усьому допомагала і підтримувала. А він підтримував її.

Коли через кілька років у житті Івана з’явилася Оксана, Наталя Леонідівна була щиро рада за нього. Іван, зізнатися, очікував іншої реакції й спочатку переживав, як їй сказати про нову жінку.

– Це ж добре, Іване, – усміхнулася вона. – Ти гідний щастя. Я знаю, як ти любив Віку, але її не повернеш. Минуло вже багато часу, і я рада, що у твоє життя знову прийшло кохання…

Іван та Оксана одружилися й оселилися в неї. Оксана добре порозумілася з його дітьми.

Спочатку вони планували жити окремо, але здоров’я почало підводити тещу, тому домовилися, що будуть підтримувати один одного.

З Оксаною у Наталії Леонідівни склалися непогані стосунки, жодної образи чи ревнощів не було й близько. Вона була щиро рада за колишнього зятя, до якого давно вже ставилася як до рідного сина.

– Мої діти вже давно дорослі, – продовжив свою розповідь Іван. – І я нескінченно вдячний Наталії Леонідівні, мамі, за те, що вона допомогла мені їх виростити. Та й не тільки за це. Більш душевної, щирої та порядної людини, ніж вона, я, мабуть, і не зустрічав у своєму житті.

В останні роки вона вже нездужала, злягла. Ми з Оксаною найняли доглядальницю, бо самі працюємо і не могли доглядати маму цілодобово. Але я намагався частіше її вивозити на прогулянку. Вона так любила гуляти саме в цьому парку… Вона називала мене сином. Сказала, що доля забрала у неї доньку, але натомість дала сина… Два тижні тому її не стало… Мені її дуже не вистачає…

Я слухала Івана і насилу вірила, що таке буває. Деякі люди своїх рідних батьків не хочуть доглядати, а тут теща…

– Дякую, що вислухали мене, – сказав Іван, встаючи з лавки. – Я піду. Сам не знаю, чому сьогодні прийшов сюди. Повертався з роботи, і ноги якось самі привели мене до парку, який так любила мама… До побачення, Віро.

– До побачення, Іване, – відповіла я.

Я ще багато разів приходила в цей парк, але більше ніколи не зустрічала цього приємного сивого чоловіка. Його історія, про таку незвичайну і щиру любов, залишила в моїй душі глибокий слід. Тепер я розумію, чому так важливо казати «ви» людині, яка є мамою.

Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!