Сірко розмірковував: «Навіщо мені господиня з такими особливостями? Одна річ – забігти на подвір’я за смаколиками, зовсім інша – очищати оселю від невидимих тягарів». Але заперечити він не встиг…

У ворота постукали. Не те щоб це було дивно, радше несподівано. Гості рідко навідувалися до Оленки.

Вона відчинила – на порозі стояла баба Христя. У своїй звичній хустці та вицвілій сукні, що колись була синьою.

До грудей Христя притискала маленьке сіре кошеня:

— На. Тобі, — коротко сказала вона і простягнула кошеня Оленці.

Та прийняла подарунок, інстинктивно намагаючись не зачепити саму Христю. Покрутила кошеня, розглядаючи, але більше прислухаючись до власних відчуттів.

Відчула ніжність, спокій, чистоту, трохи любові.

— Дякую, — подякувала Оленка Христі.

— Нема за що, — кивнула та. — Бо ти все наодинці. Не личить людині самотньою бути.

Розвернулася і пішла…

Одна Оленка жила вже давно. Щойно зрозуміла, що більше не може залишатися у місті. Торкатися щодня незліченної кількості людей. Відчувати їхні емоції, переживати те саме, що й вони.

Звідки з’явилася ця здатність відчувати чужі почуття, наче власні, вона не розуміла. Та й ніхто не розумів.

Фахівці розводили руками: «Можливо, це генетика, а може, наслідок сильних переживань. У вас же були потрясіння?»

Потрясінь за сорок років у Оленчиному житті вистачало. Три роки тому, наприклад, потрапила у пожежу разом із сином.

Йому пощастило – лише кашель і переляк. А Оленка тоді наковталася диму і руку пошкодила дуже. Та так, що хірурги тільки головами хитали. Оленка досі рукою як слід не володіє.

Але після виписки зі шпиталю жодної особливої чутливості вона не помічала. Більше того, вона навіть не помітила, що син від неї віддаляється…

Чи то поки вона лежала в лікарні, чи трохи пізніше. А може, це відбувалося поступово. Просто тоді син ще не вирішив остаточно.

А після Оленчиної виписки все вирішилося. Він поїхав до батька в інше місто. Там, звісно, було краще: батько багатий, успішний, здоровий.

Не те що Оленка після пожежі: виснажена, тривожна, з ледь працюючою рукою. Та ще й звільнилася. Із зламаною рукою не дуже попрацюєш. Ось і втратила роботу, а з нею – впевненість.

— Тобі краще там, — сказав син на прощання. — Ти дуже змінилася, мамо.

Сказав і поїхав. Оленка пережила. Важко, але вдалося. Плакала тихо, по кутках, шкодувала себе.

Час заліковував рани. Оленчине життя ніби заспокоїлося. І раптом проявилася ця… Надчутливість, гіперемпатія. Як це назвати, хто зна.

Одного разу ні з того ні з сього, коли Оленка вхопилася за поруччя у трамваї, доторкнулася випадково до чиєїсь долоні.
І накрило її такою озлобленістю, що Оленка мало не впала. Хоча начебто нічого особливого – просто трамвай переповнений.

«Що це було? — здивувалася Оленка. — Це не моє! Я не здатна на таку злість!»

Глянула на власницю руки: похмура жінка, губи стиснені, у поруччя вчепилася, мов у рятівний круг.

Тоді Оленка ще не розуміла. Зрозуміла пізніше. Та як тут не зрозумієш…

Тепер кожна поїздка у громадському транспорті ставала випробуванням. Особливо влітку. Взимку ще терпимо: всі в одязі, а ось із приходом спеки розпочинався Оленчин особистий марафон.

Варто доторкнутися до шкіри незнайомця, як вона проваллювалася у прірву чужих емоцій. Найчастіше темних і важких.

Скільки ж у людях гниє всередині! Заздрість, злість, жадоба, підступність…

А на роботі? Боже, чого вона тільки не дізналася, коли колега Віра наздогнала її біля кави-автомата і, торкнувшись плеча, зашепотіла:

— Оленко, ти чудово тримаєшся, і рука майже не помітна. А ось наша Ліда, хоч і здорова, як бик, нічого путнього не робить. Лише крутиться коло начальника. Неначе їй це допоможе.

Начебто звичайні офісні балачки… Але разом з ними залило Оленку такою масою з презирства, зарозумілості та фальші, що вона буквально відсмикнула плече і швидко пішла геть.

— Дивачка, — буркнула Віра. — Не дивно, що син від тебе втік.

Але Оленка не чула. Слова, навіть найболючіші — лише слабкі відлуння почуттів. А Оленка тепер бачила саме почуття.

Спілкуватися з колегами стало неможливо…

Саме тоді вона почала відвідувати психологів і психіатрів, сподіваючись повернути нормальне життя. Марно.

Врешті Оленка вирішила переїхати, щоб остаточно не збожеволіти, не потонути у чужих емоціях, врятуватися.

Перейшла на віддалену роботу, знайшла хатинку на краю напівзакинутого села і зажила тихо та самотньо. Думала, полегшає. Але ні…

Краще, звісно, ніж у місті, проте і тут періодично то смуток навалиться, то тривога серце здавить, то страх холодними пазурами вчепиться.

Сусіди, переважно літні, живуть у своєму маленькому світі. До Оленки їм мало справи. Згодом вона, звісно, з кимось познайомилася. Але близько нікого не підпускала. Боялася. А раптом…

А потім з’ясувалося, що даремно боялася. Інші душі у місцевих мешканців, і почуття у них інакші.

Дізналася це Оленка зовсім випадково.

День тоді видався поганий. Сумний. Сиділа вона перед хатою на лавці, журилася, думки різні крутила:

«За що мені таке? З людьми не можу, а самій інколи так сумно, що хоч кричи!»

Так заглибилася в думки, що нічого не помічала. І раптом… Такий спокій її огорнув, така благодать, якої, здається, і не буває.

Здригнулася, а поруч баба Христя сидить і за руку тримає:

— Не сумуй, дівчино.

Оленка їй посміхнулася, та у відповідь. А усмішка тепла, розуміюча. У карих очах мудрість… Наче побачила Оленчину душу наскрізь.

І ось сьогодні принесла кошеня.

Баба Христя, коли забирала Сірка від матері, суворо йому наказала:

— Допоможи їй, Сірко. Серце у тебе добре, чисте, вірне. А вона… Поранена чимось, і досі не зажило. Не може з людьми. Різне в них намішане. А їй від цього боляче. Полікуй її, заспокой. Ти зможеш.

Сірко не заперечував. Він вірив, що вийде. Кому ж ще, як не котам, людські душі лікувати?

А Оленка справді була поранена. Сірко відчув це, коли вона взяла його.

— Який же ти гарний, — прошепотіла вона йому у вушко.

Вдома опустила на підлогу. Сірко озирнувся і зрозумів — потрібна допомога. Чистенько в неї, затишно начебто, та по кутах залягло темне, невидиме людям. Багато його…

У кутку самотність павутиння сплела. За шафою туга шарудить, мов миша. Під ліжком страх згорнувся клубком.
Багато Оленка поганого з собою привезла, сама не знаючи. І свого, і чужого, що до неї в місті причепилося, прилипло на її чутливість.

«Собака потрібен! — вирішив Сірко. — Без собаки ніяк. Наш брат багато вичистити може, але не все. Те, що по кутах сховалося, так просто не витягнеш. А ось собаки всюди дістануть, кожен закуток обнюхають…»
Але де взяти собаку?

Рябко жив сам по собі. По дворах бігав, кістки шукав, увагу випрошував, ласощі вимагав. Загалом, звичайне собаче життя. Начебто спільний пес, а ніби й нічий.

На життя Рябко не скаржився. Друзів не шукав. І дуже здивувався, коли одного разу з хати на краю села, де жила самотня тітка, вийшов котячий підліток звичайної дворової породи — худорлявий, сірий, вусатий.

Вийшов і замість того, щоб зашипіти, дуже чемно звернувся до собаки:

— Шановний, а вам не потрібна стала оселя?

— З якої причини цікавишся? — Рябко сів на траву, почухав за вухом.

— У моєї господині всілякої погані в хаті розвелося. Боюся, сам не впораюся, — чесно зізнався Сірко. — Почуття темні по кутах ховаються, за меблями гніздяться…

Вона у мене чутлива, от і зачепила всякого, та додому принесла. Мучать її ці речі, а вона й зрозуміти не може, що за справа.

— А що мені з цього? — прищурився Рябко.

— Ну як… Дах, господиня добра, їжа регулярна. Спробуйте, може, вам моя Оленка сподобається. Вона хороша, трохи, правда, особлива…

Але це і добре — мої бажання з півміяву розуміє, наче котяча мова їй рідна.

Рябко вигнув спину, потягнувся, розмірковував:

«З одного боку, звучить непогано, а з іншого, я ж пес вільний. Навіщо мені господиня з проблемами? Одна річ — забігти на подвір’я за смаколиками, інша — оселю від незримого мотлоху чистити».

Але відмовити не встиг…

«Собака наш завітав, треба погодувати», — подумала Оленка, побачивши Рябка у вікно.

Вона завжди годувала «спільного» сільського пса. Немов дотримувалася негласної домовленості. Собака приходив, сідав біля паркану і чекав.

І Оленка обов’язково знаходила щось їстівне. Виносила миску з частуванням, ставила на доріжку і дивилася, як Рябко їсть. А потім віддалявся за своїми собачими справами…

Сьогодні пес був не один. Навпроти нього сидів Сірко… Оленка поспішила — як би не посварилися.

— Рябко, ти нашого гостя не чіпай, — сказала вона.

«Неначе це кошеня може мене скривдити, — подумав Рябко. — Але тітці плюс у карму. Відразу видно — душевна. Може, справді варто з нею ближче познайомитися. А там видно буде…»

І, наважившись, Рябко порушив традицію. Він підійшов до Оленчиних ніг і легенько потерся боком, доторкнувся носом. Відчув…

— Ну як? — занепокоївся Сірко.

— Начебто нормально, — відповів Рябко.

Тим часом Оленка присіла і погладила рябу спину собаки. Спокій ковзнув по її долоні, дістався серця і вклався там.

А ще кілька туманних собачих бажань причепилися слідом: дім, тепло, затишна підлога, дощ за вікном.

— Ти хочеш бути домашнім? — зрозуміла Оленка.

— І справді дивовижна тітка! — Рябко скосив карі очі на Сірка.

— Я ж казав, — замахав той хвостом, від радості переходячи на ти: — Ну як? Залишишся?

— Залишишся у мене? — майже водночас запропонувала Оленка.

Рябко гавкнув тихо і попрямував до дверей — він залишається.

— Ну як справи, Оленко? Як там Сірко? — баба Христя стояла біля воріт.

— Чудово, — усміхнулася їй Оленка, відриваючись від прополювання. — Та чого ж це ми з вами на вулиці? Заходьте в хату, з Сірком побачитеся, чаю вип’ємо.

Христя не здивувалася раптовій відкритості:

«Допоміг, значить, Сірко. Швидко як у нього вийшло».

Увійшовши на кухню, вона зрозуміла, в чому справа — Сірко лікував Оленчину душу не сам. У нього з’явився помічник. Та ще який!

Рябий пес сидів біля столу і по-господарськи зустрічав гостю. Сам же Сірко випурхнув з підвіконня.

Він хотів розповісти старій, як майстерно вони розправилися з Оленчиним смутком, самотністю та болем. Як Рябко витягав із закутків печалі, як він, Сірко, проганяв за поріг слизьку, схожу на величезного слимака, смуту…

Стара все зрозуміла без слів. І хай вона не бачила Оленчиної хати так, як бачили її кіт і собака, але помітила, що світліше стало навколо, радісніше.

Та й сама Оленка розквітла. Хай і за звичкою намагається не доторкатися до Христі, але немає більше страху в її очах. Зник.

— Вилікували ми її, виходить? — допитувався ввечері Рябко у Сірка. — І хату вилікували? Тільки ось усе одно я не розумію, як Оленка житиме далі?

Адже варто їй погану людину зустріти, і знову погано стане. Адже нікуди її надчутливість не поділася.

— Ну, а ми тоді тут навіщо? — хвіст Сірка ходив із боку в бік. — Який ти ще наївний, Рябенький! Ми ж хіба підпустимо до неї погану людину?

Рябко замотав розумною головою.

— Отож-то! А добрі нехай приходять. Від них Оленці лише користь.

Сама Оленка тим часом дивилася на місяць у вікні, лежачи в ліжку, і думала:

«Адже як життя змінюється непередбачувано. Та нехай я незвичайна. З цим теж можна жити. Головне — оточити себе чистими душами».

Дві такі душі в неї вже були — кіт і собака. Та ще баба Христя, світла людина, в гості заходить.

Напевно, є й інші. І Оленка їх обов’язково зустріне рано чи пізно…