Пальці Надії невпевнено ковзнули по простирадлу й намацали теплу чоловічу долоню. Вона лише хотіла відчути опору, почути хоч одне справжнє слово серед безпросвітної темряви, що оточила її кілька тижнів тому. Проте долоня вмить здригнулася й миттєво відсахнулася, наче жінка торкнулася чогось небезпечного. Вадим вичавив із себе кілька чергових, сухих фраз про те, що все налагодиться, швидко попрощався й пішов. Більше його кроків у коридорі вона не чула.

Єдине, про що Надія тоді благала лікаря, – пересунути ліжко впритул до вікна. Коли полуденне проміння торкалося щоки, їй здавалося, що світ за межами цієї білої німоти не зник. Вона гріла обличчя в сонці й пошепки повторювала: тільки б іще раз побачити небо.

Того дня теж світило сонце. Батьки готувалися до поїздки за місто, поратися коло саду, і кликали їх із собою. Вадим навідріз відмовився: знову замкнувся в кімнаті з роботою, кинувши через плече, що йому ніколи витрачати час на порожні балачки. Вони посварилися, і Надія поїхала сама. Дорогою задрімала на задньому сидінні під тиху розмову мами з батьком. А далі був різкий поштовх, скрегіт металу й темрява. Батьків дивом уберегли паски безпеки, відбулися лише синцями, а її бік автомобіля постраждав найбільше. Коли Надія отямилася у відділенні, світ зник під щільними пов’язками.

Дні зливалися в суцільну порожнечу, поки одного ранку у дверях палати не почувся знайомий схвильований голос.

– Пропустіть, будь ласка, я ненадовго, – наполегливо просив хтось медсестру.

За мить сильні, теплі пальці дбайливо накрили її тремтячу руку.

– Надійко, пробач мені. Я був у відрядженні за кордоном, тільки вчора повернувся, зустрів Вадима й усе дізнався.

– Романе, це ти? – видихнула вона, відчуваючи, як горло стискає спазм. – А де Вадим? Чому він не прийшов?

Роман на мить завагався, і ця пауза сказала більше за будь-які виправдання.

– У нього не вийшло. А я не міг дочекатися ранку. Як ти почуваєшся?

– Як бачиш, відпочиваю в темряві, – гірко всміхнулася Надія, ховаючи сльози. – Навіть не знаю, що залишилося від мого обличчя. Мабуть, тепер тільки лякати перехожих.

– Дурниці не вигадуй, – м’яко, але дуже твердо заперечив Роман. – Для мене ти нітрохи не змінилася.

Вони були знайомі ще зі студентських років. Саме Роман колись привів до їхньої компанії веселого й самовпевненого Вадима. Тоді Надія піддалася яскравим залицянням, вийшла заміж, а тихий і надійний Роман просто відступив убік, не бажаючи руйнувати її вибір.

Тепер він приходив щодня. Приносив пахучі польові трави, годинами читав уголос її улюблені книжки, розповідав кумедні міські новини й подарував плеєр із записами аудіокниг, щоб вона не сумувала наодинці. Про Вадима вони більше не говорили жодного разу: Надія чудово зрозуміла, що чоловік просто викреслив її зі свого бездоганного життя, щойно вона втратила вроду й самостійність.

А потім Роман раптом зник. Минув день, другий, тиждень. У палаті стало напрочуд порожньо. Тільки тепер, сидячи біля вікна в тиші, Надія усвідомила, наскільки ця людина проросла в її душу, ставши для неї єдиним світлом у мороці.

На восьмий день двері палати рвучко відчинилися, і в кімнату влетів захеканий Роман.

– Пробач, що змусив чекати, – видихнув він, хапаючи її руку. – Я мусив терміново поїхати до столиці. Я знайшов фахівців у новій клініці, показав усі твої знімки та виписки. Там готові взятися за твій випадок. Шанс відновити зір дуже високий, чуєш?

Сльози покотилися по щоках Надії. Вона стиснула його зап’ястя й тихо запитала:

– Романе, нащо ти все це робиш? Навіть законний чоловік відсахнувся, а ти кладеш своє життя на чужу біду…

Він підніс її долоню до своїх губ і спокійно відповів:

– Тому що чужою ти для мене ніколи не була. Я кохаю тебе. І завжди кохав.

…Минуло кілька років.

На затіненій дерев’яній терасі біля самого узбережжя сиділа жінка. Темні сонцезахисні окуляри м’яко приховували ледь помітні сліди біля очей. Вона зняла їх, мружачись від сліпучої блакиті безкрайнього моря, де вітер грався з білими гребенями хвиль.

– Мамо, ну ходімо швидше до води! – дзвінкий хлопчачий голос розірвав шум прибою.

Стежкою до тераси піднімався високий засмаглий чоловік, ведучи за руку семирічного хлопчика з розкуйовдженим волоссям. Малий розмахував надувним кругом, а Роман дивився на неї з тією самою незмінною, спокійною ніжністю, якою зігрівав її в найтемніші дні.

Надія підвелася назустріч своїй родині, відчуваючи, як груди переповнює вдячність. Життя відібрало в неї колишні ілюзії, але подарувало найдорожче – здатність бачити справжнє сонце поруч із тими, хто ніколи не відпустить її руки.