На вулиці рипнула хвіртка – це означало, що вже рівно восьма. Щодня в один і той самий час, наче за якимось невидимим розкладом, цей звук повторювався без жодних змін. Я сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, і перегортала сторінки старого журналу, хоча думками була абсолютно в іншому місці. Мені просто не хочеться зараз підводитися. Навіть пальцем ворушити не було бажання після довгого дня, який я провела в чотирьох стінах, слухаючи постійні капризи нашої малої Тетянки. Вона знову розкидала свої іграшки по всій кімнаті, і цей безлад тиснув на мене, але змусити себе прибрати все це я просто не могла.

Навіщо поспішати, якщо можна зробити це пізніше, або взагалі завтра, коли з’явиться відповідний настрій? Моя мати завжди казала мені, що жінка має берегти себе і не хапатися за кожну роботу, бо чоловік звикне і вилізе на голову. Вона так і казала: «Якщо відразу покажеш, що можеш тягнути все сама, то все життя й будеш возити».

Я добре запам’ятала ці слова. Мій чоловік, Василь, якраз і був з тих, хто не вміє відпочивати. Він вічно щось робив — спочатку на своїй важкій зміні в ремонтному цеху, а потім приходив сюди і починав крутитися по господарству. Мені іноді здавалося, що ця його біганина — це просто спосіб показати мені свою вищість, продемонструвати, який він працьовитий, поки я просто хочу спокою.

За вікном почулося важке зітхання. Василь роззувався на ганку. Я уявляла, як він стоїть там, босоніж на бетоні, чекаючи, поки спаде перша втома після роботи.

Навіть через зачинені двері я відчувала цю його мовчазну претензію до всього світу. Він вважав, що якщо він працює, то всі навколо теж мають крутитися дзиґою. Але в мене був свій ритм життя, і я не збиралася підлаштовуватися під його вічне незадоволення.

Я почула, як він пішов у глибину подвір’я. Значить, знову розпочався його щоденний обхід. Йому обов’язково треба було перевірити курей, зазирнути в сарай, поправити якийсь паркан чи підгорнути кілька рядків картоплі, яка й так чудово росла сама по собі. Я спостерігала за цим через фіранку. Ну от навіщо стільки зайвих рухів? Від того, що він побігає навколо тих грядок зайву годину, нічого принципово не зміниться. Життя минає, а він бачить тільки свою роботу і землю під нігтями. Мене це відверто дратувало. Мені хотілося, щоб він прийшов, сів поруч, поговорив зі мною про щось цікаве, а не просто ходив із кутка в куток з таким виглядом, наче на ньому тримається весь цей будинок.

Через півгодини на веранді знову загриміло. Василь повертався. Почувся глухий удар — здається, він знову зачепився за старий інструмент, який сам же й залишив біля порога. Я навіть не поворухнулася. Якщо людина сама створює собі труднощі, то чому я маю бігти і жаліти його?

— Наталю! — гукнув він крізь прочинені двері, навіть не заходячи до кімнати. — Що у нас на вечерю є? Щось приготувала?

Я повільно піднялася з дивана. Мені зовсім не хотілося виправдовуватися, та й не було за що. Ну не встигла я, буває таке. До того ж, день справді був невдалий. Я вийшла до коридору, заклавши руки за спину і впершись ліктями в одвірок. Василь стояв у своїх брудних робочих штанях, обличчя в нього було сіре від пилу, а очі — втомлені й темні.

— А що ти хочеш на вечерю, як у нас води цілий день не було? — спокійно відповіла я, дивлячись прямо на нього. — Помпа на вулиці знову забилася, чи що там з нею. Я не збиралася тягати важкі відра через три будинки.

Я очікувала, що він почне бурчати, як завжди, або просто піде вмиватися тим, що залишилося в невеликій балії. Але реакція Василя виявилася абсолютно несподіваною. Його обличчя на мить перекосилося, він різко розвернувся, мало не збивши порожнє відро, що стояло в кутку веранди. За мить я почула, як загриміли залізні дужки. Він схопив обидва відра і майже вибіг з подвір’я, навіть не зачинивши за собою хвіртку.

— Ну і нащо цей концерт? — тихо сказала я сама до себе, повертаючись до кімнати.

Тетянка сиділа на килимі й крутила в руках зламану ляльку. Вона подивилася на мене своїми великими очима, які були точнісінько як у моєї матері — такі ж вперті й вибагливі.

— Мам, а що з татом? — запитала вона, шмигаючи носом.

— Тато просто як завжди вигадує проблеми на рівному місці, — відповіла я, сідаючи назад на диван. — От побачиш, зараз прийде і буде знову повчати.

Минуло хвилин десять. Я думала, що він принесе води, поставить її на кухні й нарешті заспокоїться. Але раптом двері розімкнулися, Василь переступив поріг, тримаючи в руках два повних відра. Вода вихлюпувалася на його чоботи, залишаючи мокрі сліди на лінолеумі. Його погляд був абсолютно скляним, він навіть не дивився на нас.

— Василю, ти чого? — почала було я, але не встигла договорити.

Він просто нахилив відра і одним махом вилив усю воду прямо на підлогу посеред кімнати. Велика темна калюжа миттєво розійшлася врізнобіч, підбираючись до ніжок столу й дивана.

— Ти з’їхав з глузду?! — закричала я, схоплюючись на рівні ноги. — Що ти робиш? Тут же килим, тут речі!

Він не сказав ні слова. Розвернувся і знову пішов, грюкнувши дверима так, що забряжчало скло у вікні. Я стояла посеред цього хаосу, і всередині мене закипала неймовірна злість. Замість того, щоб просто поговорити, обговорити все нормально, він влаштовує якісь перформанси.

За кілька хвилин він повернувся з новою порцією. І знову, мовчки, вилив усе на підлогу. Вода вже дісталася до моїх домашніх капців, і я змушена була застрибнути на диван поруч із донькою.

— Василю, зупинись! Що ти доводиш? Кому ти це показуєш? — мій голос уже зривався на крик. — Ти поводишся негарно! Ну не було води, то що, треба хату заливати?

Але він наче не чув. Він ходив як робот. Третій раз, четвертий, п’ятий… Вода вже стояла суцільною калюжею, заливаючи плінтуси й просочуючись під шафу. Чому я маю терпіти ці витівки? Тільки тому, що я не побігла з відрами після обіду? Та яке він має право так псувати майно і нам настрій? Всі чоловіки як чоловіки, повернуться з роботи, відпочивають, телевізор дивляться, а мій вічно шукає привід для скандалу.

На сьомому чи восьмому разі Василь зайшов у кімнату вже повільніше. Його плечі опустилися, дихання було важким і переривчастим. Він важко кинув порожні відра на мокру підлогу. Вони з гуркотом покотилися вбік. Він витер лоб тильною стороною долоні, яка вся тремтіла від напруги.

— Ото, дорогенькі, маєте воду… — хрипко сказав він, дивлячись кудись повз мене.

В його голосі не було злості, там була якась байдужість. Після цього він просто повернувся, пішов до маленької спальні й зачинив за собою двері. За хвилину звідти почулося ліжко, що рипнуло під його вагою. Він просто ліг спати.

Залишивши нас із донькою посеред цього маленького озера.

— Мамо, а що тепер робити? — тихо запитала Тетянка.

— Твій тато просто вирішив показати свій характер. Сідай тут і не злізай, бо ноги промочиш.

Я злізла з дивана, відчуваючи, як холодна вода миттєво просочила мої капці. На душі було гидко. Мені довелося шукати старі ганчірки, брати великий кухонний ківш і самотужки вичерпувати все це назад у відра. Кожен рух давався мені з зусиллям, я бурчала на все на світі. Чому я маю це робити вночі? Він хотів мене провчити? Ну то у нього нічого не вийде такими витівками. Я прибирала цю воду майже дві години, спина почала боліти, а злість все не ущухала. Василь у спальні навіть не поворухнувся. Він спав так глибоко і спокійно, наче нічого не сталося. Це було егоїстично з його боку — натворити безладу і піти відпочивати, знаючи, що мені доведеться все це розгрібати.

Коли я нарешті закінчила і витерла підлогу більш-менш насухо, за вікном уже починало сіріти. Сон не йшов до мене. Я сиділа на кухні, пила холодний чай і думала про те, як несправедливо влаштоване моє життя. Мені дістався чоловік, який не вміє просто жити і радіти тому, що є. Йому обов’язково потрібні надзусилля, якісь подвиги, і він вимагає того самого від усіх інших. А якщо я не хочу цих подвигів? Якщо я просто хочу спокійного, розміреного життя без вічної біганини з відрами та сапками?

Удосвіта почувся хрипкий будильник Василя. Я навмисно залишилася на кухні, не заходячи до кімнати. Почулося, як він умився, швидко вдягнувся. Зазвичай я збирала йому якийсь обід із собою, але сьогодні принципово нічого не зробила.

Нехай іде так, якщо вважає себе таким розумним. Він пройшов повз кухню, навіть не заглянувши всередину. Я бачила крізь прочинені двері його пряму, напружену спину. Він взувся на ганку і вийшов на вулицю, тихо причинивши за собою двері. Навіть снідати не став. Ну і не треба, мені ж менше роботи.

День минув як у тумані. Я намагалася зайнятися якимись хатніми справами, але все валилося з рук. Килим на підлозі все ще залишався вологим, і цей запах сирості постійно нагадував мені про потоп.

Я відчувала себе ображеною. Мати мала рацію — чоловіки не цінують, коли ти намагаєшся зберегти мир у домі, вони бачать лише те, що ти не виконала якусь їхню чергову забаганку.

Ближче до вечора я все ж зварила свіжий суп і запекла картоплю. Не через те, що мені стало його шкода, а просто тому, що дитині треба було їсти, та й самій не завадило б перекусити. Стрілки повільно наближалися до восьмої вечора.
Коли на вулиці знову почувся знайомий скрип хвіртки, я відчула, як моє серце забилося трохи швидше. Я підійшла до вікна й обережно виглянула через тюль. Василь ішов повільно, його плечі знову були опущені. Він знову остигав на ганку, як і вчора, як і тиждень тому. Все виглядало так само, але атмосфера в домі змінилася.

Я повернулася до доньки, яка сиділа за столом.

— Тетянко, іди-но сюди, — тихо покликала я її, злегка підштовхуючи в плечі до виходу. — Іди, поклич тата вечеряти. Скажи, що все вже гаряче й чекає на столі.

Дівчинка слухняно кивнула і побігла до веранди. А я швидко повернулася до плити, поправляючи тарілки.