Віра розглядала своє відображення у дзеркалі передпокою, поправляючи комір плаща. Рік минув швидко, майже непомітно, розчинившись у щоденних клопотах. Сьогодні вона нарешті поклала край тому, що тягнулося занадто довго.

Все почалося того вечора, коли вона вперше привела його до батьківського дому. Її бабуся, Клавдія Іванівна, весь вечір мовчала. Вона лише зрідка поглядала на Вадима, який розлого розповідав про свої майбутні бізнес-плани, попиваючи чай і насолоджуючись увагою.

Коли за гостем зачинилися двері, бабуся покликала Віру на кухню.

— Сядь, — тихо сказала стара, витираючи стіл сухою ганчіркою.

— Бабусю, я поспішаю. Тобі він як? Правда, солідний?

— Порожній він, Віро. Хитрість бачу, а хребта немає. Гуляти буде, а працювати — ні.

— Ти що таке кажеш? Він на фірму влаштовується.

— Побачиш. Року не пройде, як почне очі в бік відводити. Не пара він тобі.

Віра тоді лише роздратовано знизала плечима.

— Ти його перший раз бачиш, а вже висновки робиш. Не кажи дурниць, я доросла людина.

— Доросла, — погодилася бабуся. — Тільки очі в тебе зараз заплющені. Сама прийдеш, коли обпечешся.

Слова справдилися з математичною точністю. Вадим звільнився через чотири місяці, заявивши, що колектив “не його рівня”. Потім пів року лежав на дивані, вивчаючи вакансії директорів, на які його ніхто не кликав. Віра тягнула на собі побут, вірячи в його “тимчасові труднощі”. Аж поки одного дня не побачила його в кав’ярні біля торгового центру. Він сидів з якоюсь білявкою, тримав її за руку і сміявся так, як давно не сміявся вдома.

Розлучення було швидким. Вадим навіть не сперечався, забрав свою валізу з брендовими речами й пішов, залишивши по собі лише легкий запах дорогого парфуму та борги за комуналку.

Віра прийшла до бабусі в неділю. Вони сиділи на веранді, пили липовий чай.

— Вибач мені, бабусю. Ти як у воду дивилася. Звідки ти дізналася?

— Та яке там “дізналася”, дитино. Руки в нього бачила? М’які, жодного мозоля, а погляд такий, ніби оцінює і перепродує та вигоду шукає. Такі люди себе люблять більше за інших.

— І що тепер?

— А тепер чекай. Буде в тебе зустріч. Тільки слухай уважно: чоловік буде хороший, роботящий. Але як почне вгору йти — не давай йому розслаблятися. Одразу за віжки тримай, щоб не занесло на повороті.

Віра лише всміхнулася, не сприймаючи ці поради всерйоз. Їй здавалося, що після Вадима вона взагалі нікого не захоче бачити поруч.

Минуло півтора року. Життя Віри увійшло у спокійне русло. Одного разу, повертаючись з вечірньої зміни в лікарні, вона вирішила не чекати на тролейбус.

На розі біля скверу хтось раптово наздогнав її і легенько торкнувся плеча.

— Олю, ну нарешті! Я вже думав, ти іншою дорогою пішла.

Віра різко обернулася. Перед нею стояв високий чоловік у простій куртці. Його обличчя вмить змінилося з радісного на розгублене.

— Ой… Пробачте. Я помилився. Зі спини — один в один моя знайома.

— Буває, — коротко відповіла Віра і прискорила крок.

— Зачекайте! — вигукнув він. — Мені ніяково. Давайте я вас хоч кавою пригощу в тому кіоску, щоб згладити провину за переляк.

Вона зупинилася. Чоловік мав відкрите обличчя і добрі очі.

— Мене Павло звати, — сказав він, коли вони підійшли до віконця кав’ярні.

— Віра.

— Ви з роботи?

— Так, з лікарні.

— Важка справа. Я на будівництві працюю, теж не мед.

Вони розговорилися. Павло виявився простим, чесним і дуже спокійним. Його розповіді про будні не були схожі на хвастощі Вадима. Це була розмова двох людей, які знають ціну праці.

Через рік вони одружилися. Павло справді був “трудівником”, як і казала бабуся. Він швидко пройшов шлях від звичайного майстра до начальника дільниці, а згодом його запросили на посаду головного інженера у велику компанію.

Життя змінилося. Грошей стало більше, з’явилася нова квартира, народилися дві донечки. Віра залишила роботу в лікарні, повністю занурившись у виховання дітей та облаштування дому. Бабусі Клавдії вже не було на світі, але її слова іноді спливали в пам’яті Віри, хоча вона намагалася про них не думати.

У Павла з’явилися нові обов’язки. Ділові вечері, фуршети, зустрічі з партнерами. Віра пишалася чоловіком. Коли він повертався пізно, трохи напідпитку, але задоволений, вона лише усміхалася.

— Знову святкували підписання контракту? — запитувала вона, допомагаючи йому зняти піджак.

— Робота така, Вір. Треба підтримувати зв’язки.

— Ну, головне, що ти успішний. Відпочивай.

Вона не помітила, як ці “зв’язки” стали щоденною потребою. Павло почав приходити додому все частіше “веселим”.

Його мова ставала розмитою, а вранці він дедалі важче збирався на роботу. Віра мовчала, бо їй подобався їхній статус, подобалося бути дружиною “великої людини”. Вона боялася зіпсувати цей фасад зауваженнями.

Криза настала раптово. Одного вечора Павло прийшов додому зовсім рано. Він сів у крісло, не знімаючи взуття. Його руки тремтіли.

— Що сталося? — стривожено запитала Віра.

— Звільнили.

— Як? Ти ж кращий спеціаліст!

— Прийшов на нараду… Ну, після вчорашнього. Не стримався, наговорив зайвого директору. Сказали, щоб завтра забрав документи.

Віра відчула, як усередині все похололо.

— Це помилка. Ти знайдеш іншу роботу.

— Не знайду. Місто маленьке, всі знають, чому мене виставили. Пропозицію бути звичайним майстром я відхилив. Не піду я назад у низ.

Наступні кілька місяців стали справжнім випробуванням. Павло почав пити відверто, вже не ховаючись за “діловими зустрічами”. Він став дратівливим, звинувачував усіх навколо у своїх невдачах. Віра плакала, вмовляла, погрожувала розлученням, але нічого не допомагало.

Одного разу після чергової сварки, коли Павло заснув прямо у вітальні, Віра безсило опустилася на підлогу в дитячій кімнаті. Вона дивилася на сплячих доньок і відчувала повний розпач.

— Бабусю, що ж мені робити? — прошепотіла вона в порожнечу.

Тієї ночі їй наснилася Клавдія Іванівна. Вона стояла в їхній старій кухні, суворо дивлячись на онуку.

— Я ж тобі казала, Віро. Попереджала.

— Я не знала, що так буде…

— Знала. Тільки мовчала, бо тобі так зручно було. Пишалася посадою, а людину за нею прогледіла. Ти перед ним вибачитися маєш.

— За що? Це він п’є!

— За те, що не зупинила, коли бачила перші кроки до прірви. За те, що твоє мовчання стало йому дозволом. Ти винна так само, як і він. Вибачся, якщо хочеш врятувати родину.

Віра прокинулася в холодному поту. Було близько четвертої ранку. Вона пішла у вітальню, де на дивані, скорчившись, спав Павло. Від нього пахло перегаром, але в ранкових сутінках він здавався таким маленьким і беззахисним, зовсім не схожим на того впевненого інженера.

Вона торкнулася його плеча. Павло розплющив очі, в яких читалися страх і очікування чергового скандалу.

— Пашо, прокинься. Треба поговорити.

— Знову будеш речі збирати? — хрипко запитав він.

— Ні. Я хочу попросити у тебе вибачення.

Павло сів, не вірячи своїм вухам.

— За що? Це я все зіпсував.

— За те, що я мовчала. Я бачила, як тобі важко, бачила, що ти не справляєшся, але мені було приємно, що ти начальник. Я дозволила тобі падати, бо боялася втратити картинку гарного життя. Пробач мені, що не стала тобі справжнім другом тоді, коли це було потрібно.

В кімнаті запала тиша. Павло дивився на свої руки, а потім раптом закрив обличчя долонями і плечі його затремтіли. Він плакав вперше за багато років.

— Я думав, ти мене зневажаєш, — видавив він крізь сльози. — Я сам себе зневажаю.

— Ми це виправимо. Тільки давай разом. Без брехні.

Того ранку вони вперше за довгий час снідали разом. Розмова була важкою, довгою, але чесною. Павло погодився піти майстром на той самий завод, куди його кликали раніше. Спочатку було важко — колишні підлеглі позирали зі змішаним почуттям жалості та зловтіхи. Але він працював, стиснувши зуби.

Віра знову вийшла на роботу в лікарню. Вечорами вони гуляли з дітьми, і Павло більше не затримувався на “ділових зустрічах”. Поступово колишній блиск в очах почав повертатися, але тепер це був блиск спокійної впевненості людини, яка знає ціну своїм помилкам.

Одного разу вранці Віра проводжала чоловіка на зміну. Вона стояла біля вікна, махаючи йому рукою, коли він переходив двір. Погляд її випадково впав на лавку під каштаном. Там сиділа старенька жінка у знайомій хустці. Вірі на мить здалося, що це бабуся Клавдія. Вона навіть подалася вперед, щоб краще розгледіти, але в цей момент повз проїхала вантажівка, затуливши огляд. Коли машина зникла, на лавці вже нікого не було.

Віра зітхнула і відійшла від вікна. Вона не знала, чи була то мара, чи просто гра уяви, але на душі стало тепло.

Життя продовжувалося. Без гучних перемог, але з тихим усвідомленням того, що найважливіші битви виграються не в кабінетах директорів, а на кухні о четвертій ранку, коли вистачає мудрості сказати “пробач”. А ви б дали другий шанс такому чоловікові?