Що то така маленька миш, а людині життя не дає – шкрабає і шкрабає, не дає заснути. Юстина засвітила ліхтарик та побрела до стодоли по кота. Кіт радо вилетів на поклик господині, був бережливо взятий на руки та просто носом тикнутий в той кут, де шкрябала миш. Кіт хвостом покрутив, носом покрутив та розвернувся з прицілом на піч.

– Е, ні, любий!

Кіт вилетів з хати, а за ним віник.

– Нічого, піду зранку до Івана, може він щось придумає.

Юстині не так допікала миша, як те, що вона не могла заснути і думки одна за одною лізли в її сиву голову.

На ранок вона пішла до сусіда Івана. Було чутно ще з двору, що в хаті голосно ляскають каструлі, далі з хати вилетів Іван, а за ним віник. То, видно, Маруся знову робила виховну годину.

– А ти вже чого з самого ранку?, – взялася вона до Юстини, видно Іван їй добре зранку допік, – Знову щось треба? То треба свого чоловіка мати, а не за чужими зазирати! Свого відвадила, мені казала Івана лишити. А тепер прийшла коза до воза!

Юстина не могла й слова сказати, бо частково це було правдою: вона просила Марусю лишити Івана, бо той чи не щовечора влаштовував концерти в хаті, тоді вона з дітьми ночувала у неї.

– Марусю, ти ще молода жінка, найдеш ще такого чоловіка, повір, – говорила вона тоді темними і довгими ночами, – Діти не мають рости в такій атмосфері…

Маруся кивала та погоджувалася, але далі знову верталася в свою хату, бо Іван після аж таких аншлагів на кілька тижнів спинявся, а ще Маруся ходила до його матері аби його врозумила. Спокій був з місяць, а потім знову з початку.

Юстина тоді була молода вчителька, яка вірила, що кохання, яке описують в книжках, має бути саме таке – чисте, з повагою і відданістю, а не з постійними компромісами між «треба» і «мусиш».

Роки летіли, в Марії нічого не змінювалося, а в Юстини тим більше. З роками Іван підупав з силою, тому Марія могла вже його й сама притиснути до нігтя і кар’єра артиста пішла на спад.

А Юстина поки вчителювала та мріяла й незогледіла, як її господарка стала старіти швидше за неї – дах протікав, паркан хилився і всюди були потрібні чоловічі руки. Ось тут і підсобився Іван, бо він вийшов на пенсію раніше, бо його організація збанкрутіла, іншої роботи не шукав, а у вчительки можна було декілька гривень й заробити. Він ремонтував та лагодив, щось тукав та пиляв на дві господарки. Марія не оминала аби Юстині нагадати за її слова в молодості, мовляв, бачиш, учена, на що твої слова вийшли – і чоловік у мене є, а в тебе нема. І діти мої виросли та мають власні родини, а в тебе нема. То чи правду казали всі твої книжки, га?

Ці думки переслідують і Юстину тими довгими вечорами, коли не може заснути чи через мишу чи просто так. Вона виявилася зовсім не мудра в цьому житті, хоч перечитала гору книг? Чи змогла б вона так жити, як Марія, щоб наприкінці життя відчути власну правоту?

Іван шпортався біля кута та пхав туди бите скло.

– Я зараз зароблю глиною, то не буде видно, а навесні побілиш…

Юстина поставила на стіл сніданок для них обох, до хати забіг і кіт за ногами. Вона кинула й йому ложку сиру.

Фото Ярослава Романюка.