На кухні пахло запеченим м’ясом та свіжою випічкою. Алла востаннє перевіряла чи все готове. Любомир у білій сорочці стояв біля дверей, приймаючи гостей. Сьогодні йому виповнювалося тридцять п’ять, і дім поступово наповнювався гомоном.

— Любчику, йди-но сюди на хвилинку, — Алла відставила тарілку з нарізкою і підійшла до чоловіка.

— Що таке? — він обернувся, поправляючи годинник на зап’ясті.

— Ти точно Богдана не кликав? — вона примружилася, дивлячись у вікно на дорогу.

— Точно-точно. Ми ж обговорили це ще місяць тому.

— Тоді поясни мені, чого вони ото йдуть до нас? — Алла кивнула в бік саду.

Любомир придивився. По стежці, впевнено оминаючи калюжі, крокував його рідний брат Богдан разом із дружиною Вікторією. В руках у них нічого не було, навіть квітів, але вигляд вони мали войовничий.

— Йди випроваджуй, — тихо, але твердо сказала Алла. — У нас повна хата людей, твої колеги, мої подруги. Я не хочу в такий день аби вони в білі скатертини руки витирали.

— Зараз розберуся, — зітхнув Любомир і вийшов у коридор.

Гості в залі вже розсідалися, чувся сміх, дзенькіт кришталю. Коли Любомир відчинив вхідні двері, Богдан уже заносив ногу над порогом.

— О, ювіляр! — гучно вигукнув брат, намагаючись пройти всередину. — А що це в тебе телефон поза зоною? Чи ти спеціально від рідні ховаєшся?

— Богдане, Вікторіє, доброго дня, — Любомир перегородив шлях, тримаючи руку на одвірку. — Ви чого прийшли?

— Як це — чого? — Вікторія обурено сплеснула руками. — У чоловікового брата ювілей, п’ятдесят років, а ми маємо вдома сидіти? Все село знає, що ви бенкет влаштували, а нам ні слова.

— Ми запрошували тих, з ким спілкуємося, — спокійно відповів Любомир. — Вибачте, але місця за столом для вас немає.

— Ти подивися на нього! — Богдан розвернувся до дружини, обличчя його почало червоніти. — Рідного брата на поріг не пускає. Ви пихаті і зарозумілі, Любомире. Ми йти до вас насправді й не хотіли, бо знаємо, що ви нас за людей не вважаєте. Але ж ми рідні, як ви могли так вчинити? Це ж просто по-людськи підло.

На ганок вийшла Алла, накинувши на плечі светр. Вона стала поруч із чоловіком, схрестивши руки на грудях.

— А ви як вчинили, Богдане? — запитала вона, дивлячись прямо на Вікторію. — Забули, як ми прийшли до вашої доньки на свято? Нагадайте, що було далі, бо в мене пам’ять хороша.

Вікторія відвела очі, а Богдан щось буркнув про те, що старе згадувати не треба. Але Алла вже не збиралася мовчати.

Тоді вона лиш прийшла в невістки, старалася всім сподобатися, хоч розуміла, що має поводитися більш стримано в свої тридцять. Але вона дуже любила Любчика і хотіла аби все у них вийшло. Головне ж сподобатися його рідні.

Жили вони в будинку бабусі, який поступово облаштовували. Роботу мали хорошу обоє, тому за рік хату було не впізнати.

І ось Любомир і Алла отримали запрошення від племінниці Насті рано-вранці. Дівчинка забігла до них, вся захекана, і сказала, що чекає о шостій на торт. Алла тоді ще розгубилася, бо не звикла йти в гості без підготовки, але Любомир наполіг: «Це ж дитина, вона хоче нас бачити».

Вони витратили пів дня на пошуки подарунка. Об’їхали три магазини і зрештою купили величезну ляльку і гардероб для неї. Віддали за неї чималу суму, ледь встигли запакувати в красивий папір і приїхали якраз вчасно.

Коли вони зайшли до будинку Богдана, там уже було гамірно. За столом сиділи сусіди, якісь далекі родичі Вікторії, куми.

Атмосфера була важкою від гучних розмов.

— О, з’явилися, — замість привітання кинула тоді Вікторія, виходячи з кухні з горою тарілок. — Ми вже гаряче подали, ви спізнилися.

— Так лише п’ять хвилин на сьому, — м’яко зауважив Любомир.

— У нас годинник по-іншому йде, — відрізала господарка. — Проходьте, десь там на краю присядете.

Алла тоді ще проковтнула образу. Вони підійшли до Насті, яка сиділа в кутку кімнати. Дівчинка, побачивши велику коробку, ожила.

— Це тобі, сонечко, — Алла протягнула подарунок. — З днем народження.

Настя почала швидко рвати папір. Коли вона побачила ляльку, її очі засяяли, вона притиснула її до себе. Але в цей момент до них підійшла Вікторія. Вона окинула іграшку холодним поглядом і голосно, так, щоб чули всі гості за столом, процідила:

— І навіщо їй цей пилозбірник? Краще б грошима дали, нам за газ платити треба.

Настя підняла голову на матір, потім на дядька з тіткою. Її обличчя змінилося, вона ніби згадала щось, про що говорили дорослі наодинці.

— Ви ж самі казали, мамо, — раптом дзвінко промовила дитина, — що вони дорогий подарунок подарують. Не те, що всі інші, які принесуть лише гроші, за які ви потім у магазині за продукти віддасте. А я хотіла справжній подарунок! Оцю ляльку хотіла!

У кімнаті на мить стало тихо. Сусіди перезирнулися, хтось хмикнув. Вікторія почервоніла так, що шкіра стала бурякового кольору. Вона смикнула доньку за плече.

— А ну мовчи! Іди в іншу кімнату! Іграшку цю там кинь, потім розберемося.

— Чого це ти до дитини так? — втрутився Любомир. — Вона ж правду каже. Ви нас запросили, щоб ми «бюджет закрили»?

— Вас взагалі ніхто не кликав, — вигукнув тоді Богдан, підводячись із-за столу. Він уже був веселенький. — Це мала сама придумала. Ви ж у нас розумні, вчені. Один креслить щось там на папері, інша дітей повчає. Дивитися на ваші правильні обличчя не хочеться. Ми тут прості люди, нам ваші ляльки до одного місця.

Алла тоді просто розвернулася і вийшла. Любомир пішов за нею. Вони чули, як за спиною Вікторія кричала щось про «міських інтелігентів», які прийшли зіпсувати свято своєю присутністю.

Тепер, на порозі будинку Любомира, Богдан і Вікторія стояли, переминаючись із ноги на ногу. Спогад про ту вечерю нікуди не зник, він висів між ними, як густий туман.

— То було давно, — нарешті витиснув із себе Богдан. — Чого ви такі злопам’ятні? Ми ж прийшли помиритися.

— Помиритися чи поїсти за наш рахунок, бо знаєте, що в Алли стіл завжди кращий? — прямо запитав Любомир.

— Ти як з братом розмовляєш? — знову почала заводитися Вікторія. — Ми до вас з відкритою душею, а ви нам старими образами в очі тицяєте. Ви завжди нас недолюблюали. Думаєте, якщо книжки читали, то вище за нас?

— Ми так ніколи не думали, — тихо сказала Алла. — Це ви самі собі придумали, щоб було зручніше нас не любити.

— Значить так, — Любомир зробив крок вперед, змушуючи брата відступити на сходинку вниз. — Свята не буде.

Принаймні, для вас у цьому домі. Ідіть святкуйте самі, як ви любите — без «розумних» розмов.

— Та й подавіться ви своїм ювілеєм! — крикнув Богдан, розвертаючись до хвіртки. — Ходімо, Вікторіє.

Вони пішли, гучно грюкнувши металевими дверима. Любомир ще кілька хвилин стояв на ганку, вдихаючи прохолодне повітря. Потім відчув руку дружини на своєму лікті.

— Ходімо, — мовила Алла. — Гості чекають.

— Так, сподіваюся, що всі будуть задоволені, — намагався пожартувати Любомир, але голос його звучав втомлено.

— Цього разу ми серед своїх, — відповіла вона.

Вони повернулися в дім. Хтось із друзів підняв келих, виголошуючи черговий тост про те, як важливо мати поруч надійних людей. Любомир сів на своє місце на чолі столу, глянув на Аллу і вперше за день по-справжньому посміхнувся.