У моєї знайомої, назвемо її Олена, є близька приятелька, яку ми назвемо Марина.

Якось Марина вийшла викинути сміття до контейнерів. Біля них вона помітила безхатька. Жінка просто залишила пакет і рушила додому. Протягом усього робочого тижня вона бачила того чоловіка: він тулився біля баків у великій картонній коробці з-під побутової техніки (була зима і було досить холодно).

Нарешті настала субота. Марині привезли новий кухонний стіл, і вона зіткнулася з проблемою: старий стіл нікуди було подіти, а чоловіка в неї не було, щоб допомогти.

“Винесу його на сходовий майданчик, зачиню двері, покличу того безхатька й попрошу, щоб виніс його на смітник,” — вирішила вона. Так і зробила.

Чоловік піднявся до дверей її квартири, миттєво підхопив стіл і зніс його на вулицю. На подяку Марина простягнула йому 200 гривень (мовляв, на щось зігріваюче), але він підвів очі й тихо попросив:

— Чи можна мені гарячого чаю зі шматочком хліба? Не хвилюйтеся, я посиджу он там, на підвіконні, і зачекаю.

Марина приготувала йому чай, а також зробила бутерброд із ковбасою та маслом. На додачу налила повну тарілку гарячого борщу зі сметаною. Вона винесла їжу, а сама швидко зачинила двері й почала спостерігати через вічко.

Безхатько поїв, повернувся обличчям до дверей і ледь чутно промовив:

— Дякую Вам. Бог усе бачить! — і пішов геть.

Відтоді Марина, прямуючи на роботу, регулярно підгодовувала того чоловіка.

Але одного ранку вона йде — а його немає. Немає й увечері. Не з’явився він і наступного дня! “Куди ж він подівся? Може, пішов до іншого двору?” Жінка обшукала всі сусідні двори, але марно. Її серце стискала якась незрозуміла тривога.

Зрештою, їй вдалося знайти його в лікарні (світ не без добрих людей). Він був побитий, брудний і голодний. Коли він побачив Марину, його очі немов засвітилися радістю! У них прокинулася іскра життя!

— А я Вас уже й не чекав. Тільки вірив і сподівався! Мене звати Роман. Пробачте, мабуть, незручна ситуація. Навіть пригостити Вас нічим не можу, нікуди запросити…

— Ой, Романе, Романе! Пригостити, запросити… Я жити без тебе не можу!

Марина забрала його з лікарні. Вони йшли поруч, а Роман тримав її за руку неймовірно міцно — він боявся, що це може бути лише сон, і вона ось-ось зникне.

Минуло вже дев’ятнадцять років. Вони вже зараз – люди поважного віку. У них народилися діти. Вони мають власний бізнес, дві машини та квартиру. Є й дача з басейном. А він досі так само міцно стискає її руку — раптом вона все ж таки зникне?..

Я не можу не дивуватися тому, як просто, по-буденному почалася ця неймовірна. Звичайна людська доброта Марини, та гаряча тарілка борщу, стала мостом між двома абсолютно різними світами, довівши, що іноді, щоб змінити чиюсь долю і знайти своє щастя, достатньо лише простягнути руку і не побоятися побачити людину за соціальною маскою. І хоча минуло вже стільки років, і вони побудували прекрасне життя, його міцна рука, що досі шукає її, є найкращим доказом того, що це кохання, вирване із забуття, залишається для них найбільшим дивом.