Про те, що у Ігоря інша я дізналася від свекрухи, та так хвалилася новою коханою сина, наче сама ось цими руками сотворила цю багату жінку з власною квартирою і машиною та гарною посадою.

– Начальниця його, – казала вона мені, – не те що ти.

Ні, полуда з очей мені давно впала, як тільки ми почали разом жити у Ігоревої матері. Я б втекла одразу, але вже була при надії, то куди було йти? Міцно зціплювала зуби і жила попри щоденні причіпки та невдоволення чоловіка, яке росло на свекрушиних намовляннях, мов на дріжджах.

Коли синові було два роки, то я вже вийшла на роботу, а його водила в ясла, було дуже важко, бо більше сиділа на лікарняному, ніж працювала.

З дитиною мені не допомагали ні чоловік. ні свекруха.

– Й так на моїй шиї сидите і ще хочете дитину туди висадити?, – казала мені вона.

Коли ж у мене трапилася чудесна новина – мені віддали квартиру у спадок, то тут Ігор зі свекрухою порадилися і давай мене вмовляти її продати.

– Це й так буде як спільне майно, будемо ділити в разі чого, – казав чоловік.

Від цих слів, про те, що треба ділити я вся аж стрепенулася. А що ж я буду його брати?

– А ти чим ділитимешся в разі чого?, – питаю його.

– У мене нічого нема, все на мамі, – реготав той.

Де я лиш не була. З ким не радилася, але виходило, що я в цій ситуації маю віддати пів бабусиної квартири, або й далі жити з цими людьми.

Звичайно, що я жила й далі з ними, квартиру здавала, а гроші вкладала в продукти і одяг для малого.

Свекруха й цим була невдоволена, бо гроші я мала віддавати саме їй, бо вона дуже багато на нас витрачає, забагато ми палимо світла і води використовуємо.

А я відкладала з тих грошей на всякий випадок.

І ось через чотири роки шлюбу чоловік подає на розлучення.

Під РАЦСом чекає його жінка, хапає по-хазяйськи під руку і дивиться на мене згори вниз, мовляв, я краща за тебе, бо отримала ось такий супер-приз.

Квартиру я змогла залишити за собою, викупивши чоловікову частку, сама подала на аліменти, але вони були дуже малі, проте, це було принципово.

Далі поїхала за кордон на заробітки, купила ще одну квартиру, а потім вже вернулася в Україну і працювала тут. Десять років минуло, навіть більше, я мала дохід з квартири, працювала, раділа, що бачу сина кожен день, слідкую за тим, як він розвивається, як планує своє майбутнє.

Ігор всі ці роки навіть до сина на день народження не телефонував, про свекруху взагалі мовчу. Місто наше не є великим і хочеш чи ні, але зустрінеш когось знайомого.

І ось тут я й побачила ту жінку, яка так гордо на мене дивилася, підійшла до мене:

– Чула, ти за кордоном працювала, можеш когось порекомендувати аби з ним поїхати.

– А що так?, – питаю.

І тут вона й розповіла, що заради гарного і молодого чоловіка багато чого собі дозволяла на своїй посаді, завжди шухляда була відкрита у неї і якось прийшли люди та поцікавилися її доходами. З роботи розрахували, добре, що не завели справу, але раптом друзі відвернулися від неї, роботи не має, а працювати касиром не хоче.

– Краще вже десь далеко, щоб ніхто не бачив.

– То хай тебе чоловік забезпечить, – кажу їй.

– Сама знаєш, що Ігор втік при першій нагоді, ще й на поділ майна подав…

Я їй порадила одну жінку, яка набирає людей не тому, що я така добра, а тому, що вона мене практично звільнила від Ігоря. Хто знає, скільки б ще років він мною користувався разом з мамцею. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота