Світлана лежала в ліжку, обкладена вологими серветками та використаними паперовими хустками. Температура $38,5°C перетворила її життя на розплавлений кисіль. Вона, «фатальна жінка», «гірська квітка» і, як стверджував Ігор, його єдина Муза, почувалася зараз общипаною куркою.

Раптом у замку повернувся ключ. Світлана напружилася: Ігор обіцяв заскочити, але казав, що в нього «важка нарада з акціонерами» (тобто сімейна поїздка за продуктами).

Двері відчинилися і до кімнати обережно увійшла жінка. Вона була вдягнена в практичний пуховик, зручні черевики й тримала в руках об’ємну еко-сумку, з якої стирчав пучок кропу.

— Ох, ну і душно у вас, — замість вітання мовила гостя. — Провітрювати треба, Світлано. Віруси ж не сплять, вони тільки й чекають на таку застійну атмосферу.

Світлана спробувала піднятися, але голова відгукнулася чавунним дзвоном.

— Ви хто? Звідки у вас ключі? Злодії?

— Які злодії, дитинко? Злодії крадуть, а я принесла. Я Марина, дружина вашого Ігоря. Ну, того самого, що «заручник обов’язку» і «борець із побутовим рабством». Лежіть, не смикайтеся.

Марина, не знімаючи пальта, пройшла на кухню. Почувся звук води, дзенькіт каструль і впевнене клацання конфорок.

За десять хвилин кімнатою розплився божественний аромат курячого бульйону з лавровим листом.

Марина повернулася з тацею. Вона діловито відсунула з тумбочки дорогі парфуми «Shalimar» (подарунок Ігоря на Новий рік) і поставила тарілку.

— Їжте. Це на домашній курці, вона на ноги любого поставить. А потім компот — я сама закривала, з кизилом, там вітаміну С більше, ніж у ваших аптечних порошках.

Світлана дивилася на дружину свого коханого круглими очима.

— Ви… ви прийшли мене отруїти? — прохрипіла вона.

Марина розсміялася — щиро, по-доброму.

— Навіщо мені такі клопоти з поліцією? Мені треба, щоб ви жили. Бажано довго і в повній бойовій готовності.

Поки Світлана слухняно ковтала бульйон, Марина не гаяла часу. Вона схопила ганчірку, миттєво протерла підлогу від пилу («Алергія — це останнє, що нам зараз треба»), розчинила вікно на мікропровітрювання і навіть розставила взуття в коридорі по лінійці.

Закінчивши з «дезінфекцією», Марина сіла на край ліжка.

— Значить так, Свєто. Давайте без драм. Ви хворіти не смійте. Я одна цю «дитину-переростка» не потягну. Він мене за останній тиждень просто замучив!

— Чим? — здивувалася Світлана. — Він же такий… піднесений. Ми про Канта розмовляємо, про архітектуру…

— Ага, про Канта він розмовляє, коли ситий і в чистих шкарпетках, — відрізала Марина. — А вдома в нього то коліно крутить, то на роботі «всі не такі», то йому треба терміново знайти зарядку від старого телефону, яку він викинув п’ять років тому. Він же егоцентрик 80-го рівня! Йому потрібно, щоб ним захоплювалися цілодобово. Я вже не можу. У мене троє дітей, собака і мама на дачі. Мені на його «тонку душевну організацію» ресурсу не вистачає.

Світлана відчула, як її статус «Музи» починає тріщати, як старі шпалери.

— Але він каже… він каже, що я — любов усього його життя! Що ви холодна, що у вас «співіснування заради дітей»!

Марина зітхнула і поправила Світлані ковдру.

— Звісно, любов. Бо ви — його свято. Ви та, кому він розказує про свої великі плани, а я та, хто вислуховує, чому в нього знову печія. Ви — його «ігрова кімната», Свєто. Якщо ви закриєтеся на ремонт, він же весь цей потік незатребуваної величі принесе мені додому. Я ж не залізний дроворуб!

— Ви… ви знали про мене? — Світлана нарешті поставила порожню тарілку.

— Три роки як знаю. І, чесно кажучи, щонеділі в церкві ставлю свічку за ваше здоров’я. Щоб ви його не кинули. Бо як тільки ви знайдете собі когось нормального, Ігор знову почне шукати «сенс життя» в моїй вітальні, а мені б хоч разочок висипатися. Ми ж з вами, по суті, партнери. Я забезпечую тил, котлети й прання, а ви — драйв, захоплення і вислуховування його віршів. Ви — наш сімейний громовідвід.

Світлана відчула, як сльози підступають до очей. Не від грипу, а від безжальної, побутової правди.

— Тобто я не суперниця? Я просто… дозвілля?

— Ви — рятівниця, — серйозно сказала Марина. — Тому пийте компот. Завтра вівторок, він прибіжить. Буде нити, що я знову купила не ту туалетну паперу. Будь ласка, зробіть вигляд, що це найтрагічніша історія, яку ви чули. Поцілуйте його в лобик, скажіть, що він герой. Йому полегшає, і він прийде додому спокійний.

Марина підвелася, зібрала порожній посуд і попрямувала до виходу.

— Ключі я йому в кишеню покладу і нічого не розкажу. Ви теж не розказуйте. Не хворійте більше, бо я вчора ледь не зірвалася і не нагримала на нього за розкидані шкарпетки. А так згадала про вас, видихнула — і промовчала. Ми ж команда.

Двері зачинилися. В квартирі стало тихо, чисто і пахло курячим бульйоном. Світлана подивилася на своє відображення в дзеркалі. «Муза» з червоним носом і розпатланим волоссям виглядала швидше як втомлений аніматор після зміни.

Через дві дні задзвонив телефон.

— Світланочко! — пролунав у трубці оксамитовий голос Ігоря. — Ти не уявляєш, як мені важко. Марина знову весь день бурчить про якісь ремонти… Ти одна мене розумієш. Можна я заскочу на хвилинку за порцією натхнення?

Світлана подивилася на банку з компотом, потім на ключі.

— Знаєш, Ігоре… — вона витримала паузу, відчуваючи, як температура остаточно падає. — У «ігрової кімнати» сьогодні технічна перерва.

– А що сталося?, – Ігор нічого не розумів.

– Я ж тобі казала, що захворіла.

– Два дні пройшло. Ти вже б мала одужати.

– А що ти для цього зробив, любий?

– Я? Я тобі подарунок куплю. Що ти хочеш?

– Я хочу ніколи тебе не бачити більше!

Вона заблокувала номер і вперше за тиждень солодко заснула. Без Канта, без архітектури й без чужого чоловіка. А Ігор не знав кому й пожалітися на те, що з ним так несправедливо обійшлися. Тільки от що робитиме Марина, як ви гадаєте?