Мама завжди їй шепотіла: якщо доля змушує тебе довго чекати, це означає, що вона готує для тебе щось справді велике.

Мати вірила, що має щось нарешті змінитися в її житті і житті доньки, але сама не могла нічого вдіяти через ті обставини, в яких вона перебувала.

Справа в тому, що на появу Софії чекала з трепетом вся родина, батько хотів спадкоємця після двох старших доньок, а його дружина хотіла нарешті догодити чоловікові та свекрусі.

Проте, не так сталося, як гадалося.

Як тільки батько глянув на маля, то одразу спитав:

– Чому вона на нас не схожа?

– Вона наша, просто вдалася в давніх родичів, – відповідала мати.

Софія й справді мала біляве волосся і блакитні очі, хоч її сестри були темноокі і русяві. Як жінка не пояснювала, що Софія схожа на її бабусю, але свекруха носила по селу своє.

Вона й батька переконала в тому, що не варто матері більше довіряти, хоч той був категорично проти того, щоб її покинути, адже вона мала глядіти за дітьми.

Жінка не знала, що робити і розуміла, що свекруха не допоможе їй з дитиною, як і доньки, які стали на сторону бабусі.

Отак вона старалася Софію нагодувати та одягти, далі бігла на роботу, а далі з роботи додому.

Ось тоді Софійка й навчилася терпляче чекати на маму, як справді добре і щире в її житті.

Але вона навіть не чекала, що бабуся пригостить її цукерками, які щедро роздавала сестрам.

– Тобі нема, проси у своєї мами!

І мама приносила їй цукерку, вже розтоплену в кишені, але яка ж вона була солодка.

Сестри пішли вчитися, а Софія не могла покинути матір, вона стала їй справжньою підтримкою і опорою. Батько і бабуся практично на неї увагу не звертали.

Вони радилися з мамою, куди їй вступати і вона пішла на кухаря та працювала в школі помічником кухаря, приходила з роботи додому і простягала матері цукерку, та раділа і ділила її навпіл:

– Посидьмо та поласуймо, – казала мама і вони сідали біля хати, відчуваючи, що мають підкріпитися цією миттю, бо скоро заходити в хату, а там не солодко.

Софії було тридцять п’ять, коли не стало мами, батька ця звістка раптом витверезила. Він просив пробачення, але чи почули його?

Софія не знала і не знала, яка доля чекає її в цьому домі. Вона вперше в житті не знала чи надіятися на щось добре а батьківській хаті.

Сестри приїхали лишень на обід, сказали, що на роботі і не мають часу. Батько сидів мовчки, а тоді при всіх них сказав Софії:

– Ти була матері одна єдина донька.

– Тату, що ви таке кажете?, – обурилися сестри.

– Правду кажу, тому я тобі залишу хату, як простиш мене і доглянеш мою старість.

– Батьку!

– Сину!

– Я все сказав.

Батько вийшов з хати, а Софія пішла за ним, не хотіла чути те шипіння.

– Навіщо ви це зробили? Тепер вони мене перестануть любити.

– А вони хіба любили? Дитино, як мені прикро, як я маю тебе перепросити?

– Та що вже згадувати, – сказала Софія, яка так довго чекала, коли рідний батько назве її донькою.

Відтоді батько перестав називати її по імені, а кликав лишень «доню».

Він вирішив серйозно зайнятися її заміжжям, а Софія лишень сміялася:

– Та хто мене візьме? Мені ж уже скільки.

– Візьме, ти ж красуня у мене.

І так вона й дочекалася свого щастя – Богдана, вона навіть усміхається, що його ім’я саме про себе каже. Він прийшов до батька по справах, а тут вона і так познайомилися, а далі й одружилися.

У них двійко діток, дідусь з рук не спускає золотоволосих онуків, наче наздоганяє ті часи, коли мав це зробити по відношенню до рідної дитини.

Софія часто відвідує матір, дякує їй за надію, розповідає, як у них на подвірʼї росте нова хата, як допомагає батько, як ростуть її улюблені квіти…

Софія завжди дякує за своє життя поруч з Богданом і не шкодує, що навчилася терпінню. А її рідні сестри так і не стали з нею близькими. Вона перестала чекати і на це.

Автор Ксеня Ропота