Тоді дуже хотіла знати, що ж буде з розлучницею. А тепер через стільки років маю відповідь – вона зістаріється й змиршавіє. Мої б знання теперішні мені тодішній і я не так би переживала.

Молодість думає, що завжди буде молодою і гарною, але старість приходить до всіх. Запам’ятайте це, розлучниці, добре, бо інколи ви занадто високої про себе думки.

У мене був звичайний шлюб, але й на нього знайшлася ласа жінка.

Я виходила заміж по любові і намагалася це почуття зберегти. Мій чоловік був звичайним заробітчанином, ніяких статків наша сім’я не мала, а витрати були, бо у нас двійко діток.

Я завжди думала про майбутнє, тому наголошувала Степанові, що ми маємо потурбуватися не лише про нашу старість, а й про старт для наших дітей.

– Їм має бути легше, ніж нам, Степане, а все починається з того, що мають мати, де жити.

Ми вклали гроші в сирець і домовилися, що на ремонт зароблятимуть вже самі діти, а ми будемо відкладати.

Я працювала в поліклініці медсестрою, тому жартувала, що ділитимуся з ним пенсією.

Ніщо не віщувало біди.

Але якось приїхала сусідка з-за кордону і прийшла до мене.

– Не хочу тебе засмучувати, але має твій Степан іншу. То не є добра дівчина, бо має таку славу, що поки у чоловіка є гроші, доти вона з ним. Кажу тобі, бо не хочу аби ти на мене мала жаль, що я знала і не сказала тобі.

То було, як обухом по голові, я не могла зрозуміти, як таке може бути? Мій Степан? Та то не правда!

Мені тоді було тридцять вісім і я вважала себе ще доволі молодою і привабливою жінкою.

Степан приїхав і я чекала, що він розвіє мої сумніви. Було видно, що він нудиться і не знаходить собі місця, нічого не розповідає. А грошей привіз менше, ніж зазвичай:

– Тобі лиш гроші в голові!, – огризнувся, коли я спитала, чому така мала сума, – Може, я хворів чи відпочив раз в сто років?!

І вже тут я не змовчала! Мало того, що водився там то ще сміє на мене голос підвищувати?

Слово за слово і вже він зібрав речі та поїхав до тієї дівчини.

Я залишилася з хатою, квартирами і дітьми – з тим майбутнім, до якого ми разом прагнули колись.

Він не платив мені аліментів і не висилав гроші на дітей, казав, що й так дав нам надто багато, а тепер житиме для себе.

Що я можу сказати – я тоді добряче крутилася аби й дітей вчити і за квартири вчасно сплачувати. Не зважала на себе, а все вкладала в дітей.

Вони в мене теж, слава Богу, вийшли розумними та співчутливими, тому й самі працювали зі школи, підробляли на канікулах, далі працювали і отак нам вдалося себе зберегти.

Вони й оженилися без батька, бо я його не шукала, а він сюди не вертався, принаймні, я не знала про це.

Зараз у мене двоє маленьких хлопчиків-онучків і я така щаслива, що інколи мені аж страшно і я прошу в Бога пробачення, що він дав мені забагато щастя на мій вік і нехай це не відіб’ється на моїх онуках.

Минулого року Степан приїхав зі своєю дружиною до батьків і я бачила їх на фотографіях, які свати виставили. Любаска нічим не краща за мене теперішню, хоч між нами добрих десять років різниці.
Старість зрівняла нас обох.

Але в моїй душі купа щастя, а от такого скислого виразу, як у неї – я давно не бачила.

Степан вже геть висох, видно, що тяжка праця була ввесь його вік.

Чи я його прощаю? – хай Бог простить.

Я лиш би хотіла йому сказати:

– Ну як тобі, Степанцю, солодко вік пройшов? А я ж тобі говорила, я ж тебе просила – на старість ми з нею однакові станемо, а ти не знав?

Фото Ярослава Романюка.