З Ігорем ми познайомилися ще під час навчання в інституті. Він вчився на старшому курсі, був кремезним, з темним густим волоссям і постійно усміхався. Ми зустрілися в бібліотеці, коли він допоміг мені зібрати розсипані конспекти.
Кохання спалахнуло миттєво.

Після випуску Ігоря за розподілом направили в сусідню область. Все моє навчання ми жили від зустрічі до зустрічі. Наші взаємини трималися на коротких листах, дзвінках з автоматів та моїх приїздах під час літніх канікул. Коли я нарешті отримала диплом, ми зіграли весілля.

Згодом чоловіка перевели на нове місце роботи, ми переїхали, і в нас народився син Вадим. Ще через кілька років родина поповнилася – на світ з’явилася донечка Оксана. Почалися звичайні сімейні будні.

Я опікувалася дітьми, готувала, прибирала, а коли малі трохи підросли, влаштувалася на пів ставки в школу. Мені подобалася ця робота, хоч грошей там платили небагато. Чоловік працював на підприємстві, непогано заробляв, і я була впевнена, що наша сім’я міцна та щаслива.

Все перевернулося в один день через розмову, яку я почула біля будинку. Я поверталася зі школи трохи раніше, бо групу забрали батьки. Біля нашого під’їзду стояли дві жінки з сусіднього під’їзду. Я йшла тихо й не мала наміру слухати їхні балачки, але почуте змусило мене заклякнути на місці.

— Та ти що, не знаєш? — казала одна — Твій сусід Ігор уже скільки часу до Жанни ходить.

— До якої Жанни? З другого поверху? — здивувалася інша.

— Еге ж. Вони ж разом працюють. Вона одинока, то він їй то шафу збирає, то продукти носить. Уся контора про це говорить.

— А дружина його що?

— Та Алла або глуха, або робить вигляд, що все добре.

У мене в середині все стиснулося. Перехопило подих, а ноги стали важкими, ніби звиті з заліза. Я мовчки піднялася сходинками до нашої квартири, зачинилася в передпокої й довго просто стояла, спираючись на двері. Мозок відмовлявся вірити. Чоловік, який щоранку бажав мені гарного дня, який цілував мене перед виходом і любив наших дітей, виявився брехуном.

Я вирішила не влаштовувати сцен одразу. Мені потрібно було час, щоб роздивитися довкола. Я помічала кожну дрібницю: як він ховається з телефоном, як затримується після зміни, нібито через термінові справи, як раптом починає купувати собі новий одяг. Одного дня я на власні очі побачила, як він виходив із її під’їзду. Вони стояли біля дверей, вона щось йому казала, посміхалася й торкалася його рукава.

У той момент мені хотілося підійти, кричати, вимагати пояснень. Але я згадала про дітей.

Я прийняла рішення мовчати. Буду жити поруч, буду виконувати всі обов’язки, але серце моє для нього зачинилося.

Жити під одним дахом з людиною, яка тебе зраджує, було неймовірно важко. Щоранку ми сідали за один стіл.

— Алло, ти чому така мовчазна останнім часом? — запитував Ігор, дивлячись на мене. — Може, на роботі щось сталося?

— Ні, все спокійно, — відповідала я, опустивши очі. — Просто втомилася трохи.

— Ти б не перевантажувала себе. Якщо треба щось до хати купити, ти скажи, я заскочу в магазин.

— Дякую, я сама все купила.

Він ішов на роботу, а я залишалася прибирати посуд. Я продовжувала прати його речі, варити супи, прасувати сорочки, але робила це без жодних емоцій. Я дала собі обіцянку: як тільки діти виростуть і стануть на ноги, я піду.

Вадим навчався у сьомому класі, Оксана тільки пішла до початкової школи.

Коли діти трохи підросли, але все ще вчилися в школі, у мене з’явилася можливість поїхати за кордон. Моя знайома збиралася на роботу й запропонувала їхати з нею доглядати літню жінку. Я вирішила скористатися цим шансом, щоб зібрати грошей і в майбутньому купити собі окреме житло. Я зібрала речі й поїхала.

Вже перебуваючи за кордоном, під час однієї з телефонних розмов із сусідкою, я дізналася дещо, що перевернуло всесередині.

– Алло, ти там працюєш, а тут твоя Жанна з другого поверху від вашої хати не вилізає, – казала сусідка в слухавку. – Приходить щодня, готує їсти Ігорю та твоїм дітям-школярам, порядки у вашій квартирі наводить, господинею почувається.

Від цих слів мені перехопило подих. Чужа жінка господарила в моїй хаті, користувалася моїм посудом, варила їжу моїм дітям. Це відчуття бруду було настільки сильним, що я зрозуміла: я більше ніколи не зможу переступити поріг цієї квартири. Я навіть додому в Україну повертатися не хотіла, аби тільки не бачити цього всього.

Наступні роки я працювала без вихідних, доглядала стареньку жінку, мила підлоги, готувала. Праця була важкою, але зароблені гроші я відкладала на рахунок. Коли потрібна сума зібралася, я зв’язалася з ріелтором і придбала невеличку квартиру у своєму рідному місті. Того ж тижня я надіслала чоловікові офіційний документ про розлучення. Він намагався дзвонити, але я змінила номер і залишила контакт тільки дітям.

Минали роки. Діти виросли, закінчили школу, потім інститути й стали дорослими людьми. Син зателефонував і сказав, що вирішив одружитися. Весілля планували в нашому рідному місті, і я приїхала на свято.

У ресторані було галасливо. Вадим дивився на мене з теплотою, обіймав і казав, як радий мене бачити. Оксана теж була поруч, доросла та красива.

Ігор теж був на весіллі. Ми сиділи через кілька стільців один від одного, але майже не розмовляли. Він дуже постарів, сивина повністю покрила його голову, а на обличчі з’явилися глибокі зморшки.

Наприкінці вечора, коли більшість гостей вийшла на вулицю, я залишилася біля столу. Ігор підійшов повільно, висунув стілець поруч і сів.

— Алло, — тихо мовив він. — Здрастуй.

— Здрастуй, Ігоре, — відповіла я.

— Ти гарно виглядаєш.

— Дякую.

— Алло, ми можемо поговорити? Як чоловік і жінка…

— Про що поговорити? Все вже давно вирішено.

— Ти так і не пояснила, чому подала на розлучення. Чому поїхала й не повернулася.

Я повернулася до нього й подивилася прямо в його колись кохані очі.

— Я все знала, Ігоре. Про Жанну. Про те, як вона приходила до нашої хати й варила вам із дітьми їсти, поки я була за кордоном. Мені нестерпно було навіть думати про повернення.

Ігор зблід. Його губи затремтіли, він опустив погляд і кілька секунд не міг вимовити ні слова.

— Її не стало, Алло, — раптом сказав він. — Торік. Не змогли її врятувати, згасла за кілька місяців.

Я мовчала. Усередині не було ні жалю, ні злості.

— Коли її не стало, я залишився абсолютно один у порожній квартирі, — продовжував він, простягаючи до мене руку. — Я сидів вечорами й згадував, як ми починали. Як гуляли в сквері, як чекали листів, як ростили Вадима й Оксану. Я зрозумів, що власноруч знищив усе. Алло, вибач мені. Я кохаю тебе. Тільки тебе завжди кохав, просто збився з дороги. Давай спробуємо спочатку. Ми ж не чужі люди.

Я відсунулася від нього й піднялася.

— Ні, Ігоре, — тихо мовила я. — Ми вже давно чужі. Той чоловік, якого я кохала в юності, давно зник. А з тим, хто жив зі мною потім, у мене немає нічого спільного.

— Алло, благаю тебе…

— Не треба, Ігоре. Жодних образ я на тебе не тримаю. Але вороття немає.

Я повернулася й пішла до дітей, щоб ще раз їх привітати.