Андрій готував вечерю тільки тому, що намагався приховати хвилювання перед сином. Куховарити він так і не навчився, хоч вже який рік, приходячи з роботи, закочує рукави та йде не лише готувати їсти, але й мити посуд та прибирати. Він дуже не любив безлад, тому йому легше було самому прибрати, ніж чекати, коли його дружина це зробить.

Біля нього за кухонним столом сидів його син, Павлик, і старанно, з дитячою зосередженістю, виводив літери.

– Спочатку план, сину, – промовив Андрій, не відриваючись від плити. – Починай з найпростішого, з рівної лінії. Кожен крок мусить бути точним. У будівництві чи в житті – не можна пропускати етапи. Якщо прорахуєшся зараз, пізніше доведеться ламати і будувати наново.

– А ти не пропустив? – запитав Павло, піднімаючи погляд.

– Ні, я завжди старався, – посміхнувся батько.

– А мама скоро буде, я хочу їй показати, як я вмію писати.

Андрій лише глибоко зітхнув, перевернувши котлету.

– Мама … вона, мабуть, знову затримається.

Оля була дуже вродливою жінкою і знала про це чи не змалку. Вона чула, як сусідки шепотілися, що в такій бідності така красуня росте. Її батьки були звичайними роботягами на заводі, тому не могли їй дати того, що вона хотіла понад усе на світі – гарні речі, увагу, смачну їжу і захоплення.

Коли вона пішла вчитися, то залицяння Андрія сприйняла за належне. Хлопчина їй подобався, був на два курси від неї старший і міський, казав, що бабуся йому подарує квартиру на весілля.

От вона й спокусилася, адже він точно заради неї був готовий на все.

Проте, вона вирішила не спішити, а ще трохи оглянутися. І коли вона це зробила, то глянула в очі чоловікові, який зупинив біля неї велику машину:

– Чи вас не підвести, красуне?

Вона зашарілася, а чоловік вимолював у неї номер телефону.

– В мене нема телефону, – збрехала Оля, бо не хотіла показувати свій старенький телефон, який купили їй батьки.

– Пішли в магазин і ти вибереш той, який тобі найбільше сподобається, – відказав чоловік і галантно відкрив перед нею двері автомобіля.

І вона поїхала вибирати телефон, далі їздила з Артуром в кафе, а далі відчула себе зле. Зрозуміла, що чекає дитину від Андрія і від злості не знала, що робити. В такому стані її й застав Андрій.

– Люба, що сталося, ти останнім часом мене уникаєш. Що я зробив не так?

– Зробив!, – її всю трясло, – У нас буде дитина! Я не знаю, що робити!

– Виходь за мене заміж, – став на одне коліно хлопець, – я дуже тебе люблю і зроблю заради тебе все.

І вона тоді й подумала – «а може?».

І помилилася.

Вони оселилися в старій бабусиній квартирі, грошей на ремонт не було, а Оля не могла дихати пилюкою від цих віковічних килимів на стінах і підлозі, від цих крісел та дивану, які рипіли, від сходів, які треба було долати, адже ліфта не було.

Вона важко переносила свій стан, виходити з квартир не хотіла, не хотіла аби її випадково отак побачив Артур.

А далі поява дитини, від клопотів і безсоння голова йшла обертом. Андрій довчився до випуску і працював за копійки.

Якось дивився на її телефон і запропонував:

– Давай, ми його повернемо в магазин, матимемо гроші на перший час.

– Ну вже ні!,- обурилася вона, – Ти мені обіцяв небо до ніг, а тепер я маю тобі ще й телефон свій віддати?

Вона вийшла на роботу, але не просто вийшла на роботу, а вимагала переїзду:

– Ми їдемо в область, цю квартиру продаємо і беремо житло на виплату.

– Але де ми будемо жити?

– Будемо орендувати, як сотні інших людей.

– А як Павлик?

– Павлик поживе в твоєї мами, поки ми не купимо житло.

Павлику було вісім місяців, коли батьки переїхали в інше місто, а він залишився з бабусею, яка заради цього взяла на себе декретну відпустку.

Вона була проти того, що невістка так крутить світом, але розуміла, що син піде на все заради неї.

Велике місто справді дало більше можливостей. Оля пішла в ріелтори і виявилося, що у неї до цього хист. Вона любила квартири, які продавала. Уявляла, що це її і як вона б тут жила, тому й виходило у неї добре. Згодом її старання помітили і оцінили, підвищили зарплату і виділили службову машину.

Андрія вона влаштувала в будівельну компанію і він так само з простого робочого став бригадиром. А через три роки вони забрали Павлика у свою нову квартиру.

Дитина ходила в садок, забирав і водив малого Андрій, бо в дружини завжди, як не нарада, то засідання, то пізно прийшла. То рано йти, то відрядження.

Щоразу, коли Павло запитував: «А чому мама не прийшла?», Андрій не лаяв Олю, а лише відповідав: «У мами важливий проєкт. Вона будує щось дуже велике. А ми самі упораємося».

Останні місяці її відсутність стала майже повною. Оля поверталася пізно, завжди втомлена, але водночас з блиском у очах. Її соціальні мережі рясніли фотографіями з дорогих ресторанів, знімками на тлі заміських будинків. Андрій був змушений підписатися на неї, щоб хоча б якось розуміти, де вона зараз, щоб знати, як розраховувати свій час з сином.

Він радів за дружину, вона ожила і сяяла, тому й взяв на себе все, що стосувалося дому та сина. Коли вона була в доброму гуморі, то тоді йому здавалося, що вона ще та студентка першого курсу, яка полонила його серце і з захопленням дивиться на нього.

…Ось вона. Замок клацнув, почувся шелест дорогого одягу. Оля ввійшла, як завжди, несучи за собою шлейф дорогих парфумів та відчуття того, що вона тут ненадовго.

– Мамо! Подивися, що я зробив! – Павло підбіг до неї з малюнком. – Картина з макаронів! Тато допомагав…

Оля подивилася на нього. Її погляд був швидким.

– Що це? Павле, поклади це. Це сиплеться.

– Ти будеш вечеряти?

– Ні. Я йду.

Вона дістала велику валізу, яку, як правило, використовувала для двотижневих відряджень, і почала складати свої речі, ретельно сортуючи одяг, який тепер був виключно брендовий.

Андрій вийшов із кухні. Його голос був тихим, спокійнішим, ніж усередині.

– Олю, що відбувається?

– Я йду, Андрію. Я не можу тут більше. Мені тут затісно.

– Куди ти йдеш?

– Це не має значення. Я подаю на розлучення.

– А Павло?

– Він залишиться з тобою. Я не можу його забрати, це непрактично. Я сконцентрована на кар’єрі.

– Тобто ти відмовляєшся від нього?

– Я віддаю його тобі. Я не можу займатися ним зараз.

– А наша квартира?

– Я залишаю її вам, це тобі плата за те, що виховуватимеш сина.

Двері за нею зачинилися. Оля навіть не глянула на сина, який стояв, стискаючи свій малюнок.

Андрій безсило опустився на стілець у коридорі.

– Тату, ти мене не залишиш тут самого?

– Ніколи, сину. Я ніколи тебе не покину. Ніколи.

Розлучення відбулося швидко.

Життя Олі, судячи з мереж, було саме таким, як вона мріяла: блискучим, повним подорожей та нових знайомств. Вона постила фото з високих поверхів, підписуючи їх філософськими цитатами про ціну успіху. Вона іноді з’являлася, кидаючи дорогі подарунки, на які Павло вже майже не реагував. Вони були лише “чеками” за її відсутність.

Йшов час, Андрій продовжував крутитися в звичному режимі. Зміни були лишень в Павла: нові друзі, новий гурток, нові захоплення.

На одному з тренувань він і познайомив батька зі своїм другом, Денисом.

– Ми дружимо, бо від нього пішов тато.

– Спільні інтереси?, – усміхнувся Андрій.

– Так і мама у нього класна, дуже добра, але ще сумна, як ти.

На одному з тренувань Андрій і Ірина почали спілкуватися. Ірина сповнена тепла, сміялася від душі і не мала жодних претензій на “вищий рівень”. Вона була вихователем у дитячому садку. У ній не було блиску Олі, але було те просте, некрихке тепло і спокій, які Андрій так цінував.

Коли Ірина переїхала до них, Павло вперше відчув, що таке справжній дім, де пахне не лише котлетами, але й чимось невловимим, затишним.

Через три роки після весілля, коли Ірина чекала дитину, у їхні двері постукали. На порозі стояла Оля. Вона здавалася втомленою, але намагалася тримати фасон. В руках у неї була та сама велика валіза.

– Я тут житиму, – заявила вона, намагаючись просунутися повз Ірину. – Мені нема куди йти, поки я не вирішу свої юридичні питання. Тут мій син, і я маю право бути в його домі.

Ірина відступила та покликала Павла.

Павло вийшов. Йому було вже тринадцять, він був вищий за матір. В його очах не було ні злості, ні радості – лише холодна байдужість, якої навчила його саме вона.

– Олю, – він не назвав її мамою. – Тут ти не будеш жити.

– Я твоя мати! Що за тон? Я тут житиму, поки не влаштуюся. Де твій батько?

– Батько на роботі. Але це не має значення. Це не твій дім. Ти відмовилася від нього, йди в готель чи до бабусі.

– Як ти смієш? Я в поті чола заробляла на цю квартиру аби зараз таке від тебе почути?

– Інших слів у мене для тебе нема, – відказав син, – У мене вже є мама і це Ірина.

Оля б не пішла, але гордість була сильніша за нужду, вона гримнула дверима так, що впала картина зі стіни.

– Все добре, мамо. Вона більше не прийде, – сказав Павло.

Оля більше ніколи не з’являлася. А в їхній родині незабаром з’явилася сестричка. Павло і Денис були щасливі. Життя, яке Оля вважала занадто дрібним і негідним її краси, виявилося справжнім і щасливим для тих, хто був створений для любові.