Галя стояла на кухні й ліпила вареники з сюрпризом. Не тому, що чекала гостей, і не тому, що хотіла когось здивувати, а з поваги до традицій і обов’язком перед донькою, якій на це святкування випало принести в школу вареники. От Галя й старалася.

— Мамо, тільки не клади перець, як минулого разу, — крикнула з кімнати донька Софія. — Це ж у школу, не на виживання!

— Буде культурно, — відмахнулася Галина. — Монетка, квасоля і оди з віщуванням.

Софія була задоволена і зайнята своїми справами, а Галя згадувала, як колись студентками взуття складали, хто швидше заміж вийде. Через тринадцять років шлюбу вона вже в чари не вірить, а от тоді…

У вітальні Андрій грався з молодшим сином Данилком. Вони будували з конструктора щось, що Андрій називав «фортецею», а Данилко — «гаражем для всього».

І тут у двері подзвонили. Наполегливо. З таким ентузіазмом, ніби за дверима стояло щастя, але дуже нетерпляче.

— Андрію, відкрий! — гукнула Галина, не відриваючись від вареників. — У мене тут тісто в стадії тонкої душевної організації!

Андрій пішов у коридор, відкрив двері — і різко зупинився.

Йому на шию кинулася дівчина з валізою.

— Сюрприииз! — радісно вигукнула вона. — Я так скучила, сонечко! Ой, як у тебе смачно пахне! Я просто з потяга і одразу до тебе!

Андрій спробував обережно зняти її з себе, але дівчина трималася, як липучка.

У цей момент із кухні вийшла Галина, витираючи руки об фартух. Із кімнати визирнула Софія. За нею підтюпцем підтягнувся Данилко.

— Ой! — зраділа незнайомка. — Це твоя сім’я? Давай вгадаю: це мама, це сестричка, а це братик. Яка у вас молода мама!

Галина застигла. Ось це дійсно сюрприз.

Андрій мовчав. Він напружено намагався згадати ім’я дівчини. Щось квіткове. Чи сонячне. Коротше, не те, що варто приводити додому з валізою.

— Мамо, — спокійно сказала Софія, — хто це така? Це татова родичка?

— Так, Андрію, — сказала Галина дуже рівним голосом, — може, ти поясниш, що тут за фестиваль несподіванок?

— А навіщо? — втрутилася дівчина. — Я його кохана. Мене звати Ліля. До речі, ви б нас за стіл запросили. Я дуже голодна.

— Ах, кохана, — кивнула Галина. — Це все пояснює. Скажи, Андрію, ти всім коханим тепер адреси дому роздаєш?

— Я сама подивилася в паспорт, — гордо сказала Ліля. — Поки він спав.

— А сторінку, де штамп про одруження не читала?

— Ні… А вони там є?

— Уяви собі.

— Він сказав, що вільний, — розгубилася Ліля.

— Вже вільний, — сказала Галина, — Ану обоє — на вихід.

І без зайвих слів виставила за двері і Лілю, і Андрія. Разом із валізою. Коли двері зачинилися, Галина сіла на стілець.

— Мамо, — підійшла Софія, — не плач. Зате вареників більше не треба ліпити, тато не вечерятиме.

— Так, — сказала Галина. — Поїсте і спати.

Проте, вона сиділа на кухні до пізньої ночі, все намагалася виліпити начинку, закінчити почате раз і назавжди.

Андрій погрюкав трохи, а далі отак в домашньому пішов до своєї матері. Та одразу ж зателефонувала аби Галя коників не викидавала, а прийняла чоловіка назад. Він же не хотів аби так сталося. Так і сказала:

– Андрійко таких сюрпризів не хотів.

– А я тим більше, – відповіла Галя, – Але що є, то є.

Андрій повернувся через кілька днів. Після того, як мама його запевнила, що Галя заспокоїлася. Але вдома на нього чекали лише сумки.

— А як же діти? — спробував він.

— Раніше треба було про дітей думати.

Розлучення відбулося швидко. Ліля зникла так само раптово, як і з’явилася. Виявилося, що сюрпризи гарні лише тоді, коли вони в тісті й заздалегідь узгоджені.

А вареники зі шкільного свята Софія не принесла додому, сказала, що всі були такі голодні, що передбачення так ніхто й не знайшов.

— Усі з’їли, — сказала вона. — Особливо ті, з сюрпризом.

Галина тільки усміхнулась, головне, що монетка нікого не привела до стоматолога. За це вона найбільше переживала.

Бо іноді сюрприз — це не те, що всередині, а те, від чого ти вчасно позбулася.