У Андрія в селі була не добра слава, тому я на нього й не заглядалася, хоч він і був гарним хлопцем.

А все почалося з того, що після армії пішов він на здибанку до своєї коханої дівчини Наталки. На той час Наталка на нього чекала про людське око, але всі знали, що вона добряче гуляла з чоловіками на заробітках.

Тож Андрій прийшов до неї з найкращими намірами, а саме, женитися. А вона не знаю, що там собі робила, але після того сказала, що хлопець не до любові.

Коли її питали, чому ж вона не виходить заміж за нього, то вона лише сміялася та казала, що дуже рада, що вони розійшлися ще до весілля.

З того всього Андрій поновився в армії на контракті і практично всі ці роки не приїздив в наше село.

Видно, те що пліткувала Наталка було правдою, бо хлопець і в армії не знайшов собі ніякої медсестрички і не одружувався. Його мати бідкалася, що такий гарний хлопець у неї, а вона може онуків не дочекатися.

– Не має мій Андрій щастя, – казала вона, – От ходив до Наталки, то чого було не женитися?

Вона до цих пір була гарної думки про язикату дівчину.

Роки летіли, Наталка встигла й заміж вийти і розійтися, виховувала діток сама і їздила на заробітки в Польщу.

І ось мати Андрія захворіла, я на той час приходила її капати, тому й знала, що скоро Андрій приїде в відпустку аби її побачити.

– Олесю, – казала мені жінка, – Ти принеси завтра сметани, я борщу зварю, бо Андрійко дуже мій борщ любить і не раз каже, що він йому сниться.

– Та який борщ, – кажу я їй, – Біля нього треба добре покрутитися, а вам не можна зараз вставати.

– Та я полегеньки, – наполягала жінка.

– Я миску борщу вам принесу і буде менше клопоту.

Я не жартувала. Мені не так було шкода жінку, як я знала, що погіршення її стану – то мені додатковий клопіт. Мені легше зварити борщу, ніж потім ще тиждень її виходжувати.

Зранку забігла до неї і принесла цілу каструлю, бо знаю, що жінка вперта і піде варити:

– Ось борщ, як одужаєте, тоді й будете варити Андрієві свій.

Видно було, що жінка й рада, що син матиме що їсти, але переживала чи стане на ноги.

На роботі не є аж такий наплив пацієнтів, тому я побула до обіду, а там майже кожен знає мій номер і пішла, бо ж вдома купа роботи з господаркою – якраз мали сіно везти.

За народною прикметою, як пора везти сіно, то починається дощ або як накидаєш, або як скидаєш.

Дощ почався, коли віз виїхав з обори і ми з батьком кинулися швидко закидати сіно. Мій обов’язок вже роки – це трамбувати сіно і бачу я що мене просто пластами закидають, що я не справляюся.

– Тату, легше, – кажу я, – Бо ви мене геть сіном прикидали.

Але голосу не чути тата лиш пласти шух-шух…

Ну таке, зла я від цього, бо стомлена, але ж дощ…

Нарешті стала я злізати з оборогу і просто в міцні чоловічі руки зісковзнула. Оглядаюся – Андрій!

– Прийшов подякувати за борщ і вирішив пригодитися, – каже і так на мене дивиться…

Я зашарілася, хоч і не дівчинка, бо лиш на кілька років від нього молодша.

– Ага, я бачу, як ти прийшов дякувати – мало сіном не прикидав.

– Думав, що ти справишся. – каже по-військовому.

Далі мама запросила нас поїсти і Андрій ввійшов в хату.

– Дуже смачно, – хвалив він мамині страви, – Тепер видно в кого Олеся така господиня…

Я шаріюся, а мама прихвалює, мов мені шістнадцять і треба мене заміж видати.

А далі Андрій згадав, що не приніс каструлю і вже я пішла по неї до нього…

Знаєте… Брехала все Наталка…

Ми одружилися і маємо синочка. Ми всі чекаємо Андрія з Перемогою.

Фото Ярослава Романюка.