На столі парувала запечена риба, у вітальні тихо працював телевізор — звичайна атмосфера вівторка. Чоловік якось занадто зосереджено порався у тарілці, а потім, не піднімаючи очей, сказав:

— Дзвонив лікар. Маму завтра виписують.

Я завмерла з виделкою в руці.

— Як виписують? Вона ж ледве на ліктях піднімається.

— Кажуть, кризу минули, а далі лише реабілітація. У лікарні тримати немає сенсу, місць бракує. Треба везти додому.

— Додому — це куди? У її квартиру на четвертий поверх без ліфта?

— Ні, Вік, ти ж розумієш. Вона сама не встане. Сьогодні Іра з Павлом мають заїхати, треба вирішити, як бути далі.

Я відчула, як усередині все стислося. Ми з Андрієм живемо у приватному будинку в приміській зоні. Переїхали, коли надумали заводити другу дитину і я наполягла, що хочу ростити дітей в екологічно чистому середовищі. Моя мама дала нам на будинок більшу частину суми, вона вже роки працює в Італії і може собі це дозволити.

Андрій вклав гроші в ремонт, так, сучасний і дорогий. Але його родичі пальцем не кивнули аби нам помогти. Головне, прийшли на новосілля критикувати дорогу, плитку на кухні і моє куховарство.

А тепер натяки на те, що я маю свекруху глядіти?

— Вирішувати що? — обережно запитала я. — Іра — її рідна дочка. Мама їй і з першим внеском за будинок допомогла, і дітей гляділа, поки Іра кар’єру будувала. Ми ж самі всього добивалися.

— Віко, зараз не час рахувати, хто кому скільки дав, — глухо відповів Андрій.

— Я не рахую, я просто констатую. У Іри є де жити, квартира трикімнатна, то й вперед.

Дзвінок у ворота перервав нашу розмову. На порозі стояли Іра та Павло. Іра виглядала розгубленою, постійно поправляла шарф. Павло, як завжди, був мовчазним і трохи похмурим. Вони пройшли на кухню.

— Чай будете? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

— Давай, — кивнула Іра, сідаючи на край стільця. — Андрій вже сказав? Маму треба забирати.

— Ми якраз це обговорювали, — озвався Андрій. — Питання в тому, куди саме.

— Слухайте, — Іра почала швидко говорити, — у вас великий будинок, діти дорослі і ти, Віко, працюєш з дому. Відповідь очевидна. Ми можемо приїздити на вихідні і помагати.

Я поставила чашки на стіл трохи різкіше, ніж хотіла.

— Іро, я працюю і немає значення де саме я перебуваю. Андрій приїздить о восьмій вечора.

— Ну, можна щось придумати… — пробурмотіла Іра.

— Що придумати? — я відчула, як закипаю. — Ти її донька. Вона тобі помогла з квартирою, з дітьми сиділа, поки ти кар’єру робила. А тепер я маю твою матір глядіти, бо що?

— Бо мені страшно! — раптом вигукнула Іра. — Я не вмію цього всього. Я просто не справлюся сама.

Павло, який до цього мовчав і розглядав малюнок на клейонці, нарешті підвів голову. Він подивився спочатку на дружину, потім на нас. Його голос був рівним.

— Досить сперечатися. Мама поїде до нас.

Іра здивовано подивилася на чоловіка:

— Пашо, ти впевнений? Це ж важко.

— У мене бабця так лежала три роки. Я знаю, що це таке, — спокійно відповів він. — Дітей переселимо в одну кімнату нагорі, вони вже великі, потерплять.

— А як же догляд? — тихо запитала Іра.

— Мамину квартиру здамо, — продовжував Павло, не звертаючи уваги на її сумніви. — Грошей з оренди та її пенсії якраз вистачить на нормальну доглядальницю, яка приїжджатиме вдень. Коли ти, Іро, працюватимеш, вона буде поруч. А ввечері ми самі.

Андрій помітно розслабився.

— Ми з Вікою теж осторонь не залишимося, — швидко додав він. — Грошима на ліки будемо допомагати щомісяця. І у вихідні я можу приїжджати, щось по дому допомогти чи з мамою посидіти, щоб ви кудись вийшли.

— Так, — підтвердила я. — Масажиста знайдемо хорошого. У мене на роботі є контакти реабілітолога, він додому приїжджає.

Павло кивнув:

— От і домовилися. Не треба з цього робити трагедію. Мама ще молода, оклигає. Головне — режим і спокій. Завтра після роботи я заїду за нею в лікарню, Андрію, підскочиш допомогти з речами?

— Звісно. О котрій бути?

— Десь о четвертій.

Вони пішли досить швидко. Ми з Андрієм повернулися на кухню, щоб прибрати посуд. Вечір знову став тихим, але відчуття тривоги, яке висіло в повітрі останні пів години, зникло.

— Павло молодець, — сказав Андрій, витираючи стіл. — Чесно, я не очікував, що він так одразу все розрулить.

— Він просто практична людина, — відповіла я, складаючи тарілки в мийку. — Знає, що порожніми розмовами справі не допоможеш.

— Тобі справді було б так важко, якби вона була у нас? — раптом запитав він.

Я подивилася на нього і зітхнула:

— Справа не в тому, важко чи ні. Справа в тому, щоб усім було краще.

Минув тиждень. Маму перевезли до Іри. Павло, як і обіцяв, облаштував кімнату. Орендодавців для квартири знайшли швидко — молода пара, знайомі знайомих, тож проблем із цим не виникло.

Ми заїхали до них у суботу. Іра виглядала втомленою, але вже не такою загнаною, як того вечора у нас на кухні.

— Доглядальниця приходить з десятої до четвертої, — розповідала вона, поки ми пили каву. — Пані Лариса, дуже спокійна жінка. Вона маму і погодує, і вправи з нею робить. Мама вже намагається сідати сама.

— А діти як? — запитав Андрій.

— Та нормально. Спочатку трохи бурчали, що тепер в одній кімнаті, але Павло з ними поговорив. Тепер ходять до бабусі казки слухати або просто новини розповідають. Їй це на користь.

Ми зайшли до кімнати. Свекруха лежала біля вікна, вкрита легким пледом. Побачивши нас, вона слабко посміхнулася.

— О, гості прийшли, — тихо промовила вона. — Як там онуки?

— Усе добре, мамо. Передавали вам привіт, — Андрій підійшов і взяв її за руку.

Я поставила на тумбочку пакет із фруктами та спеціальним харчуванням.

— Ми тут дещо привезли, лікар казав, це корисно для м’язів.

— Дякую, Віко. Ви вже вибачте, що я так… на голову всім звалилася.

— Перестаньте, — я поправила їй подушку. — Головне, що ви під наглядом.

Ми пробули там кілька годин. Андрій допоміг Павлу полагодити щось у гаражі, а я допомогла Ірі на кухні. Було видно, що цей новий уклад життя потроху приживається. Не без труднощів, звісно, але без тих сварок, які могли б зруйнувати все.

Проте, я особисто вважаю, що донька по замовчуванню має доглядати рідну матір. Я би свою доглядала, навіть, якби чоловік був проти. А тут таке кіно грала. Хіба ні?