Ірина Петрівна повернулася з Італії в той самий день, коли сніг почав важко падати з раннього ранку. На вулиці було ще темно, тому вона сама відкрила квартиру, не зважаючи на те, що в ній жив син з дружиною. Вона з останніх сил кинула валізу, куртку, чоботи і побрела на кухню запарити кави.

– Мамо?, – на шум вийшов син, – Ти можеш тихіше? Ми ще спимо!

– Не можу, сил нема вже, – буркнула жінка, відволікшись на чайник, що щойно запищав на всю квартиру.

Дім був куплений її тяжкою працею, роками у чужих кухнях, із чужими запахами кави, з чужими правилами, але вона нарешті вдома і не буде ні на кого зважати.

Син, Андрій, і його дружина Катерина вже другий рік жили тут, бо це дозволила свекруха. «Тимчасово», як сказала тоді Ірина Петрівна по телефону, але без строків — з умовою порядку та поваги до власності. Молоді були щасливі і не дуже й далі слухали, що свекруха вимагала не чіпати її речі, нічого не змінювати і тримати ідеальну чистоту.

Мати приїздила рідко, але завжди починала з прибирання, їй здавалося, що всюди безлад.

— Андрію, перевір шафи, — голос матері прозвучав чітко й безапеляційно, коли вони з Катею збиралися на сніданок. — Тут має бути все на місці.

— Мамо, ми ж тільки вчора прибрали… — почала Катя, але її перебила Ірина Петрівна.

— Я бачу пил, а бачу я його більше, ніж ти. Тому зараз.

Андрій промовчав. Він знав, що сперечатися безглуздо. Вони закочували рукави і робили генеральне прибирання, щоб мамі стало краще. далі вона їхала і пів року чи рік її не було.

І ось цього разу все мало б повторитися. Ірина вже приглядалася до плям на кахелі, як почула писк.

Її очі опустилися долі і вона мало не підскочила.

Кота Рижика Катя підібрала на вулиці два місяці тому.

Вона не могла пройти повз це беззахисне створіння, Андрій не заперечував. Вони купили лоток, іграшки для котика і сидіння біля вікна.

Свекрусі вона нічого не казала, бо була певна, що та не заперечуватиме, особливо, як почує історію, як Мурчик у них з’явився.

Проте, свекруха закричала. Довго і протяжно вона репетувала доти, доки заспаний син не прибіг знову на кухню.

– Що сталося?

– Що це за щур?

– Мамо, це сфінкс. Його викинули на вулицю, а Катя його знайшла.

– Так і знала, що це вона. Щоб ноги його в домі не було! Я працювала роками, щоб купити цю квартиру не для того аби її загиджували.

Встала і невістка та взяла котика на руки.

— Андрію, він же милий, — прошепотіла Катерина. — Не можна так…

— Квартира моя, — холодно сказала свекруха. — Де ти його дінеш мене не цікавить.

Мурчик почав ховатися. Сидів під ліжком, виходив лише вночі. Вдень він майже не рухався, намагаючись залишитися непоміченим.

Одного ранку Катя прийшла додому і не знайшла кота.

Свекруха запевняла, що він шмигнув попри її ноги на вулицю.

— Ви його викинули?! — не втрималася Катерина.

— Не драматизуй, — холодно відповіла свекруха. — Я відчинила двері, він вийшов.

Катерина оббігла двір, заглянула під лавки, під кущі. Ніде. Серце стискалося. Вона знала, що кіт не виживе на морозі.

— Андрію, ми маємо його знайти! — плакала вона ввечері. — Він нічого їй не зробив!

— Велике діло, — повторила мати. — Йдіть та шукайте, я його назад не прийму.

Катерина плакала, Андрій мовчав.

Вони вийшли на вулицю, шукали кота поки самі не змерзли.

— Давай виставимо оголошення в інтернет, може його хтось знайшов?, – радилися молоді, а мати тільки пирхала. У неї було купа інших справ, важливих справ.

Вона вставала о шостій. Уже тоді починала стукати шафами, перевіряти полиці. Кожна дрібниця мала бути ідеально на місці. Катя встигала тільки прибрати ліжко й поснідати, перш ніж починалася перевірка.

— Тут пил, тут не так складено, — зауважувала Ірина Петрівна, перелаштовуючи речі. — Посуд у раковині? Не добре. На плиті каструлі, ви ж ними не користуєтесь.

Андрій іноді намагався втрутитися:

— Мамо, ну це не критично.

— Я бачу краще, ніж ти, — різко відповідала вона. — Я купила цю плиту і кухонний, і каструлі також.

Дні йшли, а новин про кота не було, Катя пізно приходила з роботи, вона шукала котика до пізньої ночі.

Андрій мовчав і не втручався. Він розумів, що будь-який захист кота лише посилить конфлікт із матір’ю. Катерина не могла прийняти таку безжалісність. Вона заплакала на сходовій клітці. Сльози замерзали на обличчі.

— Я його знайду, — шепотіла вона, коли поверталася додому.

І лише на четвертий день отримала дзвінок з притулку.

— Ваш кіт, — сказав голос. — Замерзлий, але живий.

Вона поїхала сама. Мурчик сидів у коробці, тремтів, але впізнав її одразу. Катерина обняла його і не відпускала ні на секунду.

Коли невістка стала на порозі з котом, то свекруха не впустила її до квартири.

— Без нього, — сказала чітко.

Катерина взяла Мурчика і поїхала до матері. Вона знала: поки свекруха там, спокою не буде. Андрій залишився між двох світів — дім, який належав матері, і життя, яке належало йому з дружиною.

Нарешті він наважився орендувати житло, було важко знайти господаря, який би здавав квартиру з твариною.

Прийшлося переїхати на околицю в квартиру без ремонту.

Але вони були щасливі вперше купивши свою сковорідку і свою каструлю. Мурчик був щасливіший за усіх.

Ірина Петрівна поїхала на заробітки і закрила квартиру на ключ.

Вона не вважала, що вчинила не правильно, бо її дім – її правила.

А ви як вважаєте, не пошкодує Ірина Петрівна колись за свій вчинок?