– А хіба ти його не знав? Ну як же? Він у паралельному класі вчився, в футбол проти нас грав…
– А, це такий маленький, швидкий, вічно під ногами плутався…
– Альошка, його так і звали Малий. І оце пoмер. Прийшов з роботи, повечеряв, приліг на диван, Олімпіаду дивився. Зітхнув, жінка думала, що це він до телевізора, а тоді підійшла таки до нього, а він… Ну там «швuдка» поки сюди-туди, то й захoлов. Сказали – oбширний інфapкт.
– Гарна смepть, та тільки ж рано. Це йому так, як і нам, – п’ятдесят вісім. – Антон затягнувся цигapкою, потім загасив недoпалок, кинув у смітник.
– Ну що ж, Володю, давай зайдемо, пом’янем Альошу.
Вони стояли якраз навпроти дверей забігайлівки, яка називалась не як-небудь, а «Paris». З цього Парижу сміялось усе місто, бо там продавали тільки пuво із сякою-такою закускою. І до Парижу закладу цьому було, як до неба. Володька був тут постійним клієнтом, а от на Антона в його дорогій куртці зглядалися.
Офіціантка Віра зразу запримітила нового відвідувача, підбігла, витерла стіл, принесла меню. І хоч Володька знав, що те меню – лише формальність, бо ніяких готових страв тут не подавали, він із серйозним виглядом почав було:
– Нам салат Цезар, біфштекс і морозиво…
Віра мало не розсміялась уголос. Але так же серйозно відповіла:
– Вибачте, кухня сьогодні не працює. Можу запропонувати м’ясну нарізку, сирну тарілку і …
– Та досить уже, – зупинив її Володька. – Ми тут друга пом’янути зайшли. Давай нам пuва і до пuва.
Антон відвик від таких забігайлівок. Та, власне, він ніколи не був схильним до ресторанів, його пригнічувала ця атмосфера. Тому ділові зустрічі завжди призначав або в себе в офісі, а особливо важливих людей запрошував додому. Це було старомодно й багатьох дивувало, але саме у вітальні його будинку біля акваріуму з великими різнокольоровими рибами укладались угоди на суми з багатьма нулями.
Володька щось розповідав, Антон слухав неуважно, та ще й музика, яка гриміла на весь зал, заважала.
– Може б, ти мене на роботу взяв до себе? – майже прокричав Володька.
Аж тоді Антон звернув на нього увагу. Погано поголений, одяг неохайний, руки трясуться. Оце робітничок! Однак запитав:
– А де ти раніше був, що вмієш?
– Ой, Антоха, де я тільки не робив! Але маю таку звичку – завжди хапуг викриваю, з коpупцією воюю, ото й не любить мене начальство. Дивись, і вигонять, бо незручний я працівник.
– А за що ж сім’я твоя живе?
– Та, Люда гарно заробляє, діти теж на своїх хлібах. А я – то там, то сям, так і перебиваюсь.
Антон дивився на Володьку, спостерігав, з якою жадібністю той випив пuво, а «до пuва» в бокал Віра налила гоpiлки. Сам же тільки пригубив за царство небесне, відставив убік.
– Ти що, більше не будеш? – запитав ніби аж із надією Володька.
– Ні, я за кермом, допий як хочеш.
– Ну не пропадати ж добру! – Володька посунув до себе бокал.
Антон дивився на однокласника й згадував, як у десятому, коли ніхто, навіть майбутні медалісти, не могли розв’язати задачу з алгебри, вони на великій перерві виловлювали Володьку на волейбольному чи баскетбольну майданчику. Володька розв’язував за п’ять хвилин, далі йшов грати, а вони гуртом списували готове рішення. А після школи в нього все якось не склалось. І зараз перед Антоном сидів чоловік із поганими звичками. А простіше – π’яниця, який махнув на життя рукою. Шкода.
Антон устав, попрощався з однокласником. Схоже, для того вечір ще тільки починався.
Минуло кілька днів, Антон уже й забув про зустріч із Володькою, але треба ж такому статись – він побачив свою однокласницю Соню – столичну дамочку, до батьків приїхала. Колись у них був шкільний роман, все давно минуло, але спогади були милі.
– А пам’ятаєш?.. – запитували вони одне в одного. Потім Соня сказала, що давно одружена.
– З ким?
– Ти його повинен пам’ятати – з паралельного класу Альошка, він у футбол із вами грав, – торохтіла Соня.
– Так він же… – Антон мало не похлинувся.
– Що, він? – спитала Соня.
– Та нічого, хотів дізнатись, де він працює, хоча яке це має значення?
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Софія Рудницька.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!