Чотири місяці тому життя Артема різко змінилося. Йому, сорокарічному фахівцю з логістики, повідомили про скорочення його посади. Це сталося несподівано, як грім серед ясного неба, хоча останнім часом напруга в компанії відчувалася.

— Не хвилюйся, Оленко, — заспокоював він свою дружину того вечора, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, хоча всередині кипіла тривога. — Вони зобов’язані виплачувати мені середню зарплату протягом трьох місяців. Цього часу більш ніж достатньо. А потім я підшукаю щось нове, можливо, навіть краще.

Олена, його дружина, лише стиснула вуста.

— Три місяці — це не вічність, Артеме. Сподіваюся, ти не сприймеш це як позапланову відпустку.

Перший місяць без щоденної рутини був, справді, незвичним і трохи нудним. Артем намагався зайнятися спортом, прочитати давно відкладені книги. Але потім, поступово, він почав звикати до нового способу життя.

Їхньому синові, Кирилу, виповнилося п’ятнадцять.У нього було своє насичене життя: школа, тренування з футболу, віртуальні світи з друзями. Він рідко потребував батьківського контролю. Олена, тим часом, щодня йшла на роботу, а вечір повністю присвячувала домашнім справам: прибиранню, приготуванню їжі.

Новий розклад дня цілком влаштовував Артема. Цілий день він належав сам собі. Вранці, після того, як Олена йшла, він спокійно снідав, випивав другу чашку кави, переглядав новини, годинами гортав стрічку в соціальних мережах, міркуючи про сенс життя і недосконалість системи. Диван став його неофіційним робочим місцем.

Але, як відомо, жодна фінансова подушка не є нескінченною. Коли минули ті три місяці, і остання виплата надійшла на рахунок, Артем відчув різкий укол дискомфорту. На роботу йому зовсім не хотілося. Думка про відновлення щоденної зайнятості, необхідність підкорятися графіку і начальству здавалася йому нестерпною.

Олена ж почала ставити все частіші й більш прямі запитання.

— Ти переглядав сьогодні вакансії? Я бачила, що у “Транс-Експрес” шукають логіста.

Артем, відчуваючи, що ґрунт під ногами починає хитатися, став запевняти її, що перебуває в «активному пошуку». Він створював видимість діяльності: відкривав сайти з працевлаштування, іноді навіть надсилав резюме. Роботу за спеціальністю в місті знайти можна було, але…

— Це просто смішно, Оленко! — обурювався він. — Вони пропонують на третину менше, ніж я мав. Я ж професіонал з досвідом! Хіба варто розмінювати свій час на такі копійки?

Коли Олена вкотре, вже з помітним роздратуванням, нагадала йому про «святий обов’язок чоловіка утримувати свою сім’ю», Артем висунув те, що йому здавалося незаперечним аргументом:

— Який сенс працювати за копійки, щоб ледь-ледь покривати витрати? Краще вже на чомусь заощадити. Я ж можу оптимізувати наші витрати!

Але спроби «оптимізації» виглядали жалюгідно. Олена і так вела сімейний бюджет максимально економно. Вони ніколи не жили в розкоші, і економити було просто ні на чому.

Минув ще один місяць. Фінансові заощадження танули, а напруга в квартирі зростала, як грозова хмара. Сварки через брак грошей стали щоденними.

Одного разу, під час особливо гарячої суперечки, Олена кинула:

— Хто хоче працювати, той завжди знайде роботу. Навіть прибиральником, якщо треба! А у ледарів завжди знайдеться тисяча виправдань, щоб відмовитися від неї! Ти просто шукаєш причину, щоб лежати!

Сварки не припинялися. Атмосфера стала нестерпною. Щоб не вислуховувати щоденні докори та лекції про відповідальність, Артем почав вести подвійне життя.

Щоранку, трохи після сьомої, він одягався, брав сумку і рішуче вирушав із дому, імітуючи зайнятість «пошуком роботи», співбесідами або діловими зустрічами. Він блукав парками, сидів у безкоштовних зонах Wi-Fi, читаючи новини, або годинами дивився на річку, намагаючись переконати себе, що він «в процесі».

Але через деякий час, коли він точно знав, що Кирило пішов до школи, а Олена поїхала на роботу, Артем повертався додому. Тиша порожньої квартири обіцяла йому спокій. Тут можна було швидко перекусити чим Бог послав, і, головне, лягти на улюблений диван і дивитися серіали.

Одного такого дня, приблизно об одинадцятій ранку, Артем, впевнений у повній безпеці, відчинив вхідні двері своїм ключем. Зазвичай Олена в цей час була на роботі. Але цього разу, щойно він переступив поріг, його вуха вловили гучний, емоційний жіночий голос. Це була Олена, і вона явно з кимось сварилася чи скаржилася.

Артем завмер у коридорі, не знімаючи черевиків. Він відразу зрозумів: говорять про нього.

— Мамо, — голос Олени тремтів від образи, і вона говорила так голосно, ніби співрозмовниця була за стіною. — Він працювати не хоче. Вдома також нічого не робить, просто як квартирант живе. Я більше не витримаю! На мені робота, фінанси, і всі ці домашні клопоти! Скажи, навіщо мені такий потрібен?

Настала довга пауза. Артем міг лише уявляти, які саме «поради» давала його теща, пані Галина, яка завжди недолюблювала зятя за його «м’якотілість».

— Загалом, я прийняла остаточне рішення, — продовжила Олена, її голос став твердим, як сталь. — Сьогодні я збираю його речі, складаю все в ці валізи, і нехай їде до своєї матусі. Нехай його мама його годує та утримує! А завтра я подаю документи на розлучення!

Знову пауза. Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по його спині. Вона налаштована більш ніж рішуче.

— Ти кажеш почекати? Ні, мамо, я чекати не збираюся! — Олена звучала роздратовано. — Я ж не стара ще! Мені лише тридцять вісім! На роботі мені компліменти роблять, у мене є можливість влаштувати своє життя. І Кирило, я думаю, мене зрозуміє. У нього зараз запити о-го-го які: новий телефон, брендові кросівки. А що йому може дати цей ледар? Тільки порожні обіцянки.

Застиглий у напівтемному коридорі, Артем зрозумів, що його час сплив. Він повільно, ніби уві сні, почав рухатися назад, до дверей і обережно, без клацання, зачинив двері своїм ключем.

Увесь день Артем провів, блукаючи містом, не в змозі обдумати ситуацію. Його самовпевненість, що він зможе й далі тягнути час, розсипалася на порох. Додому він повернувся ввечері, з обличчям, на якому читалася суміш втоми та новоспеченої рішучості.

Він зайшов до вітальні, де Олена сиділа за столом, переглядаючи рахунки, і голосно, майже театрально, оголосив:

— Я все вирішив з роботою!

Олена, навіть не піднявши погляду від паперів, підняла одну брову. Її голос був сухий і байдужий.

— Ну, і куди ти вирішив влаштуватися, Артеме? У нічний клуб охоронцем? Чи, може, кур’єром?

— Я вирішив стати далекобійником, і це близько мені по професії. Світ побачу і зароблю більше.

Настала тиша. Олена нарешті підняла очі. На її обличчі не було ні здивування, ні радості. Лише слабке, ледь помітне задоволення.

— От і добре, — погодилася вона, кивнувши. — Це єдиний розумний вихід.

Вночі, засинаючи на своєму боці ліжка, Олена заплющила очі і ледь помітно посміхнулася в темряві. Вона подумала про себе:

«А непогано я зіграла роль розмови зі своєю «мамою»! А як я ще могла зрушити його з дивана?»