Артеме, я так більше не витримую! Мені прийдеться знову перемивати весь посуд, бо твоя мати мила його ганчіркою для плити! Мені не потрібна така допомога!, – невістка навіть не стишила голос, попри те, що онучка лиш заснула.

Подібні випади були не вперше і інша на моєму місці вже б давно пішла, але не я. Справа в тому, що я мала виконати свою частину роботи, свою частину угоди, тому пішла на балкон подихати повітрям. Дарина погаласує і перестане, вона не буде перемивати посуд, адже їй ліньки, зате вона вкотре показала синові звідки він і його мати.

Коли я говорила зі свахою два роки тому про допомогу дітям, то я й подумати не могла, що все до такого дійде.

Тож, два роки тому, ми справили пишне весілля, Наталя Іванівна оплатила половину і ми з чоловіком половину. На весіллі та гордо подарувала ключі молодятам. Вони зробили вигляд, що дуже щасливі, але діти вже жили в цій трикімнатній квартирі.

Ми з чоловіком працюємо в Україні, тому не мали великих статків, будинок в селі і чоловіків Форд, який вічно ламається.

Я працюю вчителькою, а Остап трактористом, ми не багато заробляємо, але нам завжди вистачало на все.

Коли діти одружилися, то я зітхнула з полегкістю, бо нарешті ми з чоловіком зможемо відпочити і пожити для себе. Але не так сталося, як гадалося – Даринка чекала дитину і мені зателефонувала сваха.

– Наталко, дитині треба буде помогти. Я можу на тебе розраховувати? Це не так багато, як купити дітям квартиру, але раз в тиждень маєш приїжджати.

– Та звичайно, – відповіла я, – Я з радістю допомагатиму.

Я справді думала, що раз в тиждень я навідуватимуся і даватиму Дарині відпочити. Але далі виявилося, що це не буде раз в тиждень.

Дарина вирішила вийти після року на роботу, сказала, що дичавіє в квартирі і я мала стати нянею, куховаркою, прибиральницею на невизначений термін.

Я любила онучку, любила піклуватися про неї, могла залюбки приготувати їсти чи прибрати.

Але мені щодня нагадували, що я нічого не вмію.

Спочатку й справді, не могла прати в цій пралці з десятками режимів, чи випікати в печі, чи користуватися роботом-пилососом. Невістка так зверхньо пояснювала, що я потім просила сина помогти.

– Мамо, відстань, у мене робота, загугли!

– Сину, я тебе вчила їсти з ложки!

– Мамо, не ганьби мене. Ти ж доросла.

Я ковтала сльози і йшла до сусідки, щоб вона мені пояснила на яку кнопку натискати. Віра мені й помогла в інтернеті шукати, дуже приємна жінка, я їй дуже вдячна.

Ще й до всього того Наталя Іванівна була в курсі всього, від того що я плиту не протерла, до того, що не тим засобом помила у ванній скло.

— Ларисо Петрівно, Даринка каже, що в кутку у ванній сирість! Ви що, після душу не включаєте витяжку? Квартира з новеньким ремонтом і я не розумію, чому ти хочеш це все перетворити в хлів?

Я мала виправдовуватися, що я забігаю в душ на десять хвилин, а це Дарина сидить в ній годину.

Я вислуховувала, що техніка вся нова, і вона коштує її грошей, дверцятами холодильника Bosch не грюкати, бо це не мій старий в селі Атлант, пральна машина має бути ідеально чистою, бо це не моя Долинянка, чайник дорогий, накипу не повинно бути, бо він не китайський…

Я була виснажена. Цілодобовий догляд за Полінкою, приготування їжі для Артема та Дарини після їхньої роботи, і прибирання “до блиску” її квартири. Я відчувала себе прислугою. Але я казала собі: “Ти тут, щоб допомогти синові. Це твоя частка”.

Стосунки у мене з чоловіком зіпсувалися, він не розумів, чому я не приїжджаю додому, а я все пояснювала, що дітям треба помогти.

Але як я не старалася, але все одно Дарина почала говорити до мого сина словами матері.

– Мама передала гроші не для того аби ти ними користувався.

– Мама передала сумки не для того аби ти родичів запросив у мою квартиру.

– Ти менше заробляєш, тому я віршую, куди ми поїдемо відпочити.

– Ти не можеш заробити на машину? Знову мама має тобі допомагати?

– Коли твої батьки дадуть якісь гроші, чи моя мама має все тягнути на своїх плечах?

Коли Наталя Іванівна приїхала на коротку відпустку, все вибухнуло.

– Я не розумію! Чому ви купили Полінці цю дешеву пластмасову іграшку? Я ж вам гроші залишала! – вона розмахувала маленьким коником.

– Вона сама вибрала! Іграшка добра, що ви прискіпуєтесь? – відповіла я, ледве стримуючись.

– Я прискіпуюсь? Я тут за все плачу, ви за рахунок мене живете і на моїй онуці економите?

– Ви себе чуєте?, – я була здивована тому, як вона все повертає, – Ми тут всі стараємося аби всім було добре.

– Мало стараєтеся. Особливо ваш син. Грошей не заробляє, лиш витрачає на себе, доньці ні прикрасу купити не може, ні на курорт повезти. Якби не я, тоби й на морі не був, це я їм медовий місяць організувала! А ви коли щось гідне дасте?

– Я тут працюю і нянькою, і прибиральнице, і кухаркою, то хіба не коштує грошей?

– Та ви стільки шкоди наробили, що ви маєте мені доплачувати!, – випалила сваха.

– Тоді з мене годі, – відказала я, – Ви краща бабуся, от і подивлюся, як ви справитеся.

Я не чула, як вона мені в спину кидала слова про те, що вона працює.

Приїхала додому в потемках, Остап аж злякався мого вигляду.

– Що там сталося?

– Я звільнилася. Нарешті.

– Нарешті, – обійняв мене він.

Я не могла натішитися тому, як це приємно на своїй кухні бути, пити зі своєї чашки, ходити по своєму подвір’ю.

Син не телефонував, як і невістка, тим більше сваха. Проте, через місяць Артем приїхав з речами.

– Дарина мене вигнала, – сказав на наше німе запитання.

Ми з чоловіком переглянулися, але в душі я розуміла, що до цього йде з таким відношенням. Син прожив там три роки, але не взяв звідти нічого, окрім свого одягу.

– Це все куплене на мої гроші, – заявила сваха нам і ми не заперечували.

– Сину, там Полінка, хай буде дитині.

Артем працював в місті і інколи приходив до доньки, але Дарина казала, що без подарунків для неї і доньки він може не приходити.

– Як це до дитини з шоколадкою? Ти не знаєш, що вона має гарно одягатися, вона ходить в садок, вона хоче кожного дня йти в іншій сукні!

Про те аби ми бачилися з онукою, то не було мови:

– В ваше село? Моя дитина туди не поїде!

Але я просила сина не кидати доньку, хай приносить гроші, дає, бо на кого ще витрачати.

Ми в такій атмосфері жили рік, моя онучка дуже змінилася, я могла бачити її лише тоді, коли вела на атракціони, чи в ігрові кімнати, чи в магазин, чи в Макдональдс. Звичайно, що я не мала на це грошей кожного тижня, тому приходила раз в місяць.

Але далі приїхала сваха і Дарина взагалі дитину до нас не пускала.

А далі раптом Дарина вирішила помиритися з Артемом. Я зрозуміла, що тут щось не чисто і виявилася правою.

Сваха потребувала дорогого лікування, вона витратила всі свої заощадження, далі довелося продати й квартиру.

– Приїжджайте до нас, – сказала я їм.

– Ні, у мене є де жити, – відмовилася сваха.

І вони зникли з нашого життя. В місті ніхто їх не бачив, в садок Полінка не ходила, син телефонував до Дарини, але та не брала слухавку.

Я не знала, що думати, як мене виручила кума.

– Я працюю в лікарні і я попитаю за таку жінку.

Через тиждень вона прийшла до мене і каже:

– Ти ніколи не повіриш, але твоя заможна сваха з хутора в нашому районі.

Мені мову відібрало, бо чоловік там колись працював на полі, то казав за той хутір що там дуже бідно люди живуть. Ми сіли в машину і поїхали туди.

Стара хата і подвір’я завалене дитячими іграшками, які були брудні і зламані. Так, тут жила точно сваха.

– Чого приїхали. Позловтішатися? Я одужаю і ще на більшу хату зароблю.

– Ні, ми приїхали аби дитина жила в нормальних умовах, як ви хочете, то теж їдьте до нас.

Сваха не їхала, а от Дарина і Поліна притьмом заскочили в машину. Вони були здивовані, що у нас цілком нормальна хата з нормальним ремонтом. Полінка пішла в садок, а Дарина і Артем їздять в місто на роботу, бо поки не можуть собі дозволити житло.

Я встановила правила, свої, хоча не копіюю поведінку колишньої невістки. Я вища за це.

На зиму приїхала і сваха, вона пробувала ще крутити носом, але побачила, що я не реагую, то й притихла.

Одного вечора вона заговорила зі мною на кухні, де ми готували вечерю.

– Ларисо, я хочу попросити у вас пробачення. За мій контроль, за мої слова. Я була горда, хвалькувата і не розуміла, що не гроші і не моя праця дають право на владу, а любов. Я тепер знаю, що таке хвороба. Я тепер знаю, що таке бідність.

Я була сліпа до вашої праці. Я бачила лише своє майно. Пробачмо одна одній.

Я усміхнулася.

– Я пробачаю. Але хочу аби ви більше не лізли до наших дітей, як помиряться, то й добре, а ні, то ні.

– Я згодна. Артем хороший хлопець, а я свою Дарину таки розпестила.

З часом діти помирилися і зняли квартиру в місті, Полінка ходить в школу, а сваха поїхала в Італію. Ми з чоловіком нарешті самі, я не їжджу до дітей на вихідні, навпаки, вони приводять мені онуку і нам помагають.