Мені завжди здавалося, що бабусин двір дихає якось по-особливому. Наче має власний ритм, не схожий на жоден інший. Щоранку, коли я виходила на поріг і чула потріскування старої дерев’яної підлоги, мені в серці ставало так спокійно, як ніде в місті.
У ті дні стояла така спека, що сонце ніби забуло, як ховатися. Бабуся Олена зітхала й ходила з відром уздовж грядок, обережно поливаючи все, що так дбайливо вирощувала ціле літо.
– От би дощик… хоч маленький, – бурмотіла вона, витираючи чоло.
Я приїхала до неї як тільки змогла. Завжди приїжджаю. Бо це місце – мій дім, навіть якщо офіційно воно бабусине.
Я закінчила аграрний технікум, хоч мама і вітчим хотіли, щоб я вибрала «щось серйозніше». Але в мене душа до землі. До рослин. До цього двору. І, чесно кажучи, життя в їхній квартирі… тісне. Не через метри, а через тишу, в якій всі ходять навшпиньках, аби зайвий раз не суперечити одне одному.
Того ранку я встала раніше за бабусю, нарізала молодих лозин і сплела невеликий тин біля її соняшників. Потім чіпляла ліхтарики, що привезла з міста. То був мій маленький подарунок – вночі вони світили теплим світлом, і соняшники здавалися живими сонечками.
Бабуся подивилася на них, зітхнула й сказала:
– Ну ти й вигадниця… Гарно, але навіщо ті цяцьки?
І я, як завжди, усміхнулася, бо давно звикла, що їй хвалити важче, ніж навчитися плести корзину з очерету.
Та все одно мені хотілося, щоб вона бачила: я роблю це з любові, а не для показухи.
У той день я довго збиралася з духом. Ходила по двору, нервово смикала край футболки. Знала, що бабуся мене любить… по-своєму. Але поруч із цим завжди стояв Микита — її інший внук, син тітки від першого шлюбу.
Про нього бабуся говорила завжди з гордістю, наче він — головна надія всього роду.
А про мене… просто «Мар’яся».
Врешті я таки наважилася.
– Бабусю… – сказала я, сідаючи поруч на лаву. – Я хотіла спитати. Можеш… ну… може ти колись би переписала будинок на мене?
Бабуся піднесла голову, повільно, наче не повірила, що почула правильно.
– Це що ж ти таке вигадала?
– Бабусю, я серйозно. Я би тут жила. Роботу поруч знайшла. Я люблю це місце. А Микита ж сюди не їздить, ти ж сама бачиш…
Вона поставила чашку з чаєм так тихо, що я навіть злякалася.
– Мар’яно, – сказала вона холодно. – Не тобі вирішувати, хто буде тут жити.
Я намагалася не показувати наскільки мене це зачепило.
– Я просто… я хочу залишити все так, як ти плекала, як ти мене вчила. Я люблю це місце всім серцем.
Але бабуся вже відвернулася. Мені стало зрозуміло: розмова закінчена.
Я встала, зробила вигляд, що йду по воду, а насправді – щоб ніхто не бачив, як щипає в горлі.
Через тиждень приїхав Микита.
Не знаю, чому він вирішив з’явитися саме зараз, але бабуся світилася біля нього так, як над соняшниками мої ліхтарики.
Я привіталася, але він навіть не глянув, тільки кивнув, мов офіціантові.
Вони пішли до хати, а я залишилася на подвір’ї. Не хотіла заважати… і, чесно, не хотіла бачити, як бабуся кружляє біля нього з тарілками та наїдками.
Потім я почула їхні голоси через відчинене вікно. Спочатку бабуся щебетала, а потім Микита сказав різко:
– Дивись, бабусю. Кому ця хата потрібна? Люди куплять дорого. Ти ж сама хотіла мені її переписати. Давай оформимо. А ти переїдеш до нас. Там окрема кімната буде. Тобі ж легше!
У мене все похололо всередині.
«Легше» для кого? Для неї? Чи для нього, щоб продати й купити собі черговий «важливий» ґаджет?
Його голос став наполегливий, майже наказовий.
– Мені машина потрібна. Без цього я навіть роботу не знайду нормальну. Та й на навчання… ну ти розумієш. Ходімо завтра, оформимо. Чого тягнути?
Я притиснула долоню до грудей.
Мені навіть повітря стало не вистачати.
А потім почулося бабусине тихе:
– Завтра… Так, Микитко… завтра…
І я зрозуміла, що мені вже не витримати.
Пішла до річки, де любила сидіти ще дитиною, і заплакала так, що аж плечі тремтіли.
Наступного ранку бабуся мене покликала.
Її голос був не такий, як зазвичай — не суворий, не наказуючий. А якийсь… тихий.
– Мар’яно, – сказала вона, коли я зайшла. – Сядь.
Я сіла, не знаючи, чого чекати.
Бабуся витерла руки рушником і подивилася просто на мене — уперше за дуже довгий час.
– Учора Микита… – вона зітхнула. – Він говорив так, ніби тут усе зайве. Ніби я зайва. І я згадала твої слова.
Я дивилася на неї мовчки, боячись поворухнутися.
– Ти хочеш тут жити. Ти це не для грошей кажеш. І я бачу, як ти тут усе робиш. Як господиня, по-людськи, на совість
Я ковтнула повітря.
– Бабусю…
– Не перебивай, – вона підняла руку. – Я вирішила. Хата буде твоя. Тобі вона в серці. А Микиті… ну що ж. Хай життя його вчить. Може, колись і навчить.
Мені хотілося обійняти її так міцно, як ніколи. Але я боялася злякати цей дивний момент ніжності, який вона сама створила.
– Але одне знай, – сказала бабуся м’якіше. – Я це роблю не проти нього. А заради тебе.
Я ледь не заплакала знову, але вже від полегшення.
Микита більше не приїжджав.
Мама казала, що він образився. Що заявив: «Раз так — робіть, що хочете».
Я не ображалася. Просто приймала — так, як бабуся приймала погоду, урожай, радість і смуток.
Я переїхала до бабусі. Влаштувалася в розплідник рослин, про який мріяла. Наш двір ожив ще більше — нові клумби, лавка під вишнею, виноградна лоза, яку я посадила разом з бабусею.
Бабуся часто говорила:
– От дивлюся на тебе… І думаю, що не помилилася.
А я щоразу сміялася:
– Та де ж я могла тебе обдурити? Я ж тут виросла.
І вона посміхалася — по-справжньому, не тією суворою посмішкою, що була завжди напоготові.
І хоча бабуся інколи відводила очі, коли я згадувала Микиту, я знала — вона сумує.
А я казала їй:
– Він приїде. Просто йому потрібно дорости. Ти ж знаєш, він такий.
І бабуся завжди відповідала:
– Побачимо, Мар’ясю… побачимо.
І я справді вірила, що той день колись буде.
Бо тут, у нашому дворі, де соняшники світяться і вдень, і вночі, завжди вистачить місця для тих, хто повертається. А ви як гадаєте – приїде Микита до бабусі?