В п’ятдесят чоловік вкотре поїхав в санаторій оздоровитися і там знайшов нове кохання. Ходив весь окрилений, а я й не помічала, а потім наче мене осяяло – у нього хтось є.

І я ще й так його прямо спитала, а він сів біля мене і каже, наче колєзі якому:

– Так, я так закохався, як хлопчик, уявляєш?

– А як ти мені це кажеш отак, – я аж очі витріщила. Я що тобі на це маю сказати – молодець?

– Та хоч би пораділа за мене, а ти…

І тут я йому сказала, як я за нього радію, але далі вже таке пішло, що я зрозуміла одне – я не знаю чоловіка, з яким прожила двадцять три роки. Він міг прийти і при мені з нею говорити, називати коханою, вів себе так, наче між нами немає ні минулого, ні спільних дітей, ніколи й щастя не було…

І я тоді вирішила, що хай йде і пішла до мами за підтримкою.

А вона мені й таке каже – а що далі? Чи будете ви щасливі окремо?

Отак вона мене питає і я стала думати, що в Петра гарна зарплата і квартиру прийдеться ділити, кудись переїздити і дітям як сказати?

І тоді я вирішила, що мені Петро як чоловік не потрібен, бо цього чоловіка я не знаю, але потрібні його гроші і квартира. Ну, я не заробляю тисячі, як дехто, я просто змінниця на заводі і вже нема сил жили рвати, а хочеться спокою і впевненості, а тут такі справи вулканні.

– Добре, Петре, хоче йти до неї, то йди, але квартиру ти лишаєш нам з дітьми, – кажу я йому ввечері, – Хочеш, то я їй розкажу, що ти любиш їсти, як за тобою треба доглядати, бо ж ти сам знаєш, які в тебе особливості. Сам знаєш, що тобі після цибулі робиться. Хай вона все те знає і має на увазі.

– Ти серйозно? Я не віддам тобі квартиру, у Ліди хрущовка і вона з мамою живе, я не хочу туди переїжджати!

– Ну, чекай, ти не хочеш, а я теж тобі квартиру не лишу, а ми будемо тут за кожну шпалерку виясняти. Так, що ти собі думай, де ви те гніздо будете вити, бо я кажу – йди до свого щастя.

Ну, там щось між ними пішло, бо одне діло від мене ситому та вигладженому йти до неї, а інше, коли ти там будеш жити з нею та тещею.

І отак поволі зійшло нанівець те кохання і вже почав Петро робити вигляд, що й нічого ніколи не було. Такий вже до мене добрий, що я вам кажу.

А я вже так чоловікові в зуби не заглядаю, як колись, як мені зручніше, то так і роблю. Він часто каже, що я йому не вибачила, але я від щирого серця кажу:

– Вибачила, але я тобі не вибачила, як ти себе зі мною вів в той період.

І тут він замовкає, бо що має сказати? Ні, у нас наче все добре і кожен має своє щастя, особливо в онуках, бо вже вони дідуся так люблять, що й до бабусі такі не прихильні. Я маю спокій і певність того, що вже він нікуди не подінеться, бо бачить, що втратить. Чи я щаслива? Та, звичайно, що кожен день не щаслива аж до неба, але є якісь такі дрібнички, що мене тішать, є великі радощі, як от онук «ер» вимовив чи віршик вивчив, щось зі страви вдалося, погода гарна, чоловік купив все зі списку… А ви, хіба, кожен день щасливі?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота