Маленька дівчинка Орися з раннього віку марила собакою. З неприхованою дитячою заздрістю вона проводжала поглядом щасливих власників, котрі прогулювалися, гралися чи їхали в автівках зі своїми чотирилапими улюбленцями.

— Ой, погляньте, песик! — із захватом вигукувала дівчинка й заворожено дивилася на цю наймилішу її дитячому серцю картину.

Про що б не починала говорити Орися, її розмова незмінно зводилася до одного:

— Подаруйте мені собачку, ну хоч найменшу-найменшу, тільки щоб вона була моя-моя! — заглядаючи батькам у вічі, благала дівчинка, молитовно склавши крихітні долоньки.

Нарешті настав довгоочікуваний День народження — найщасливіший день у житті маленької Орисі. Ошатно вбрана, з гарною зачіскою іменинниця приймала гостей. Беручи подарунки, вона зосереджено і водночас розгублено дивилася на маму й тата. Вона чекала.

Батьки тим часом, непомітно, заклопотано поглядали на годинник. Коли всі запрошені зібралися, і настав час смачного частування, у тата задзвонив мобільний. Коротко відповівши, він узяв донечку за руку.

— Орисько, до тебе приїхав твій друг, ходімо зустрічати, — усміхаючись, сказав батько й повів її до передпокою. Слідом за ними йшла мама.

Схвильована дівчинка побачила незнайомого чоловіка. Після короткого привітання він вийняв із м’якої переноски маленьке диво. Так! Це було цуценя, крихітний товстунчик кольору темного шоколаду, з короткою блискучою шерстю і рожевим бантом на шиї.

Орися, затамувавши подих, із благоговінням прийняла цей найжаданіший і найдорожчий подарунок.

— Ой, бантик… який бантик… — тільки й спромоглася промовити дівчинка, цілуючи свій скарб.

Сльози радості й щастя котилися з очей малечі.

— Він мій! — рішуче прошепотіла Орисенька й побігла до своєї кімнати з маленьким пухнастим товстунчиком на руках.

Батьки ледь змогли вмовити іменинницю приєднатися до запрошених нею гостей за столом. Дівчинка сіла у крісло, посадивши цуценя на коліна. Оточуючі для неї вже більше не існували. Її присутність стала тепер лише формальністю. Уся увага Орисі була прикута до її довгожданого друга.

Друзі просили дозволу погладити цуценятко, але незмінно отримували відмову. Ні, дівчинка не була жадібною, вона просто оберігала свій скарб, побоюючись, що будь-яка чужа рука може зашкодити цуцику.

Так у їхній оселі оселився маленький стаффордширський тер’єр Бантик — Орисине щастя. Про інше ім’я для свого друга Орися й чути не хотіла.

Вони росли разом. Мабуть, вам відомо, чого не може бути на світі? Не може бути Орисі без Бантика і Бантика без Орисі.

Вірний друг проводжав свою маленьку господиню до дитячого садочка, гордо крокуючи на повідку, який тримала міцна татова рука й тендітна дитяча ручка Орисі. Увечері Бантик ходив зустрічати свою маленьку хазяйку, щоразу радіючи їй, немов після довгої розлуки.

Разом вони ходили гуляти на спеціальний майданчик для собак, гралися, виїжджали відпочивати за місто, гостювали в бабусі з дідусем і під час літніх відпусток батьків їздили на море.

На заняття з кінологом вони теж вирушали разом. Бантик виявився надзвичайно здібним учнем, що досвідчений кінолог відзначив вже з першого уроку. Спритний та кмітливий, з чудовою пам’яттю, як і всі тер’єри, він схоплював усе на льоту й навіть із випередженням. Уся родина пишалася своєю «солодкою шоколадкою», як лагідно називала Бантика Орися.

Час минав, наші нерозлучні друзі дорослішали. Орисенька навчилася читати, розпочалася підготовка до школи.

Бантик, під керівництвом досвідченого кінолога, досконало освоїв усі собачі премудрості поведінки. Він перетворився на м’язистого, могутнього красеня, який ловив кожне слово, кожен погляд своїх господарів. Розумний, вродливий, самодостатній, урівноважений, абсолютно відданий родині, Бантик полонив серця близьких, друзів, сусідів, усіх, хто його знав.

Настала пора найспекотніших літніх днів. У оксамитовий сезон сім’я збиралася на море, а поки що, найближчими вихідними, планувалася поїздка на велике Київське водосховище, яке здавна у народі теж прийнято називати морем.

Вирішили, зібралися, сіли й поїхали. Чудовий настрій, дивовижна погода! Життя вдалося, думав рано-вранці Бантик, сидячи в машині поруч із дитячим кріслом своєї маленької господині. Пес точно знав, куди вони прямують, він запам’ятав цю дорогу з попередніх поїздок.

Собака дуже любив купатися й сидів, нетерпляче переступаючи з лапи на лапу, в передчутті довгих запливів у теплій чистій воді великої водойми. А ще будуть прогулянки лісом, смачна їжа біля багаття і ночівля в наметі. Як чудово, що ми всі є, і як гарно влаштований світ, міркував Бантик.

Того дня успіх супроводжував їх у всьому. Швидко доїхали, їхнє улюблене місце біля лісу, з галявиною на високому піщаному березі, було вільне. І взагалі людей було напрочуд мало. Найближчі намети виднілися за чагарниками не менш ніж за триста метрів від їхнього табору.

Облаштувалися, поставили свій великий, затишний намет, розвели багаття, зварили смачні сосиски, закип’ятили чай, весело поснідали й побігли купатися. Спустилися крутою піщаною стежкою до води. Бантик з Орисею бігли попереду і з розгону плюхнулися у воду. Вода була тепла, як парне молоко.

Купалися довго. Нарешті вмовили Орисю з Бантиком вийти з води. Вирішили трохи позасмагати й почати готувати обід. Тато збирався трохи порибалити, а раптом пощастить зловити рибу, як минулого разу, і зварити казанок найсмачнішої юшки, на багатті, з димком. Смакота!

Він швидко накачав свій великий гумовий човен і, взявши снасті із заздалегідь підготовленою наживкою, готовий був вирушити до води. Бантик благально дивився то на Орисю, то на тата й тихенько скавчав.

— Гаразд, іди, тільки будьте обережні на воді, не запливайте далеко, — милостиво дозволила Орися тоном дорослої, багатої досвідом пані.

Мама посміхнулася, кивнула нетерпляче підтанцьовуючому на місці Бантику. Пес радісно кинувся бігти слідом за господарем, адже він теж любив юшку, а в ці щасливі хвилини він взагалі любив увесь світ.

Орися засмагала на м’якому покривалі, вона принесла з машини білу мамину сумку, в яку похапцем запхала цікаві дитячі журнали й розглядала новий випуск. Особливо вподобані оповідання зі своїх журналів вона часто читала своєму найвдячнішому слухачеві — Бантику.

Мама сиділа у розкладному кріслі, вона задрімала на сонечку, відпочиваючи від своїх щоденних клопотів і засмагаючи одночасно.

Орися не бачила, як із лісу вийшли двоє чоловіків і, обережно озираючись на всі боки, неспішно попрямували в їхній бік. Захоплена читанням, вона сміялася з витівок героїв оповідання, аж раптом хтось заступив їй сонце.

Відірвавшись від журналу, вона побачила двох незнайомців. Прямо навпроти них із мамою стояв непривітний дядько.

Він був невисокий, кремезний, із землисто-сірим обличчям, неголеними щоками та маленькими, глибоко посадженими, колючими очима.

За ним стояв молодий хлопець, високий, дуже худий, блідий як сніг, який ховав у кишені довгі руки. Худе тіло його помітно тремтіло, наче в таку спеку його охопив озноб. Обидва були одягнені у брудний, місцями порваний одяг.

Мама хотіла схопитися з крісла, але кремезний штовхнув її назад.

— Гроші давай. Ланцюжок і сережки зніми. Та дивись мені, без галасу, а то… — процідив він крізь зуби…

Тремтячими неслухняними руками мама намагалася розстебнути тугі застібки на золотих сережках.

— Я все віддам, не лякайте дитину, будь ласка, — повторювала вона.

Орися, зі страхом дивлячись на те, що відбувається, машинально притиснула до себе мамину сумку.

— Орисю, віддай сумку, — наказала мама.

— Ні! Це мамина! — тремтячи від страху, вигукнула дівчинка в обличчя незнайомого дядька.

— Давай швидше, що ти там порпаєшся, — підганяв молодий.

Старший дядько нахилився до Орисі й із такою силою рвонув до себе сумку, що дівчинка впала прямо до його ніг. Мама Орисі з силою схопилася з крісла, але молодий хлопець знову штовхнув її назад так, що крісло перекинулося на землю.

Молодший саме хотів зірвати з жінки, що впала, золоті прикраси…

Рибалки відпливли вздовж берега на пристойну відстань від свого табору. Бантик сидів із господарем у човні, що плавно гойдався на воді, й дрімав.

Раптом він насторожився, схопився, на секунду прислухався, стрибнув у воду і швидко поплив до високого берега, що приховував усе, що на ньому відбувалося.

— Бантику, до мене! Куди? Назад! — кричав господар.

Пес не послухався. Тоді чоловіка також охопило хвилювання, він швидко погріб до берега.

Швидко діставшись берега, Бантик, як на крилах, буквально злетів угору і кинувся в бік їхнього табору.

Першою його побачила Орися. Вони з мамою, немов змовившись заздалегідь, пронизливо завищали. Бантик біг швидше вітру, в ореолі бризок води, що летіли з мокрої шерсті й іскрилися на сонці. Він бачив, як чоловік зі спотвореним злістю обличчям, кинув сумку другому і замахнувся на його беззахисну господиню.

Бантик на відмінно засвоїв захисно-вартову службу. Секунда, і нападник випустив биту з наскрізь «прокомпостованої» в кількох місцях руки.

— Валимо! Швидше! — крикнув другий у цей час, швидко ткнув у бік псу затиснутим у вільній руці, гострим ножем, і кинувся бігти із сумкою в бік лісу.

Підбіг тато Орисі, на шум бігли молоді люди з наметів сусіднього табору, вони скрутили здорованя.

Бантик підвівся і важко побіг за другим, із сумкою. Він мав його наздогнати. У гарячці Бантик не відчував болю, але щось гаряче, нудотне заважало йому бігти, там, у боці. Бантик сам собі давав внутрішні команди. Наздогнати! Вперед! Не втечеш! Потерпи! Ще трохи! Ось він!

Бантика знайшли по тонкій яскраво-червоній смужці, що бігла по траві слідом за ним. Він лежав на сумці своєї господині, яка стала раптом червоною. Поруч із ним лежав другий нападник. Важко дихаючи раптом опалими боками, пес не давав йому поворухнутися, попереджаючи грізним глухим гарчанням. Побачивши допомогу, він завалився на бік і затих.

Чекали поліцію. Залишивши допомагаючим хлопцям із сусіднього табору свої дані, кинувши речі й намет, загорнувши Бантика в покривало, помчали до ветеринарної клініки.

Гнали, порушуючи все, що можна і що не можна. Удача, з деяким запізненням, продовжувала переслідувати їх того дня. Хірург виявився на місці. Через п’ять хвилин був на місці анестезіолог. Почалася термінова, складна операція.

Чи варто говорити, що пережили господарі відважного Бантика? Що відчував медперсонал клініки, дізнавшись історію собаки? Коли маленька заплакана дівчинка, дивлячись із благанням і надією в очі кожного з них, питала:

— Бантик не помре?

Вони зробили все можливе.

Бантик вижив, але до кінця своїх днів залишився хворим. Милий, відданий Бантик, він уже не міг, як раніше, так швидко бігати і скакати на собачому майданчику, довго плавати й невтомно гратися зі своєю обожнюваною Орисею. Тільки від цього він став ще більш улюбленим і рідним для своєї родини.

Віддане собаче серце — немає йому рівних!