Петро мріяв звести величний дім. Уявляв простору оселю з шістьма кімнатами, кожна з яких мала б зігрівати його розкиданих по світу дітей. Руки в Петра були золоті, серце щире – це всі знали. Завжди в роботі, завжди добрий, він із дружиною Галиною жили скромно в старій хатині, хоч пенсія вже наближалася.

Діти роз’їхалися по світах, у кожного своє життя, свої клопоти й родини, але Петро вірив, що вони повернуться, якщо буде місце для зустрічей. Він прагнув бачити їх разом, сміючись під одним дахом.

– Такий дім ми будуватимемо вічність! – бідкалася Галина, її голос тремтів від тривоги. – Чи ти розум утратив на старість?

– Діти допоможуть, – твердо відповів Петро.

І вони допомогли. Сини, дочки, зяті – всі взялися до роботи. Онуки гасали між дошками й цеглою, граючи в хованки, регочучи. Подряпини й синці ставали почесними відзнаками, якими хвалилися: «Глянь, який слід. Це в діда на будові!»

Дім виріс швидко, але оздоблення затягувалося – потрібні були гроші, яких бракувало. З будинком росли й онуки, і кожен уже мріяв про свою кімнату в цій просторій оселі. Сперечалися, яка краща: та, що більша, чи та, з вікном на стару яблуню. До суперечок долучилися й діти. Батько – батьком, але кому дім дістанеться за заповітом? Сперечалися вже відкрито, не ховаючись від Петра.

Похмурнів Петро – не цього він прагнув. Мріяв, щоб дім був відкритий для всіх, удень і вночі. Щоб приходили, сідали за довгим столом, ділилися новинами. Щоб Галина не витирала нишком сльози над листами, цілуючи світлини дітей та онуків. Згадував, як колись вони, малі, тулилися гуртом на печі, їхні рученята перепліталися уві сні. Як тоді серце стискалося від бідності, а тепер так хотів бачити їх разом – але вони не хотіли.

Дочекавшись неділі, коли діти зібралися, Петро вирішив поговорити відверто. «Чи потрібен тобі цей дім?» – запитував кожного.

– Не потрібен, тату, я маю свій, – відповів старший син. – Чим можу, тим допомагаю.

– Тату, я живу в іншій області, – сказав другий. – Допомагаю, бо можу. Наступного року свою хату будуватиму, ви мені підсобите, і будемо квити.

– У нас свій дім, великий, – мовила старша дочка. – Але я щодня вам допомагаю, тож думаю, що мені щось має лишитися. Надія далеко, вона тут не буде, а Марта має квартиру в місті. Тож я єдина, хто за хатою доглядатиме.

– Діти мої, – сказав Петро, – цей дім буде тому, хто його справді потребуватиме. Як нас не стане, заповіту не лишимо – поділитеся по-родинному.

Невдовзі Петро занедужав і тихо згас, не дождавшись до життя в новому домі. Тоді діти згуртувалися біля нього, каючись, але було запізно. Дім стояв відкритий для всіх, і вони навідували матір. Галина ж тулилася в маленькій кухоньці, бо великий дім здавався їй холодним і порожнім.

Будівництво виснажило Петра, а користі від нього не було. Галина жила довго й бачила, що сини тієї хати не потребують, з доньок кожна подбала про житло для своїх дітей. Дім стояв порожній. Може, й справді, він чекатиме того, хто його потребуватиме?

Не стало й Галини, згас ще один вогник у зимовий вечір. Діти роз’їхалися після поминок, бо дім був холодний — його треба було два дні топити, щоб зігріти. Замкнули вікна, вимкнули світло, зачинили двері. Пішли. Зі світлин на стінах за ними дивилися Петро з Галиною та їхні діти біля розпочатої будови.

Хата залишилась тиха й порожня, але — не забута.

Бо, здається, у однієї доньки підростає синочок. Кажуть, він дуже схожий на дідуся Петра — той самий погляд, ті самі золоті руки й любов до інструментів.

Може, ця хата й справді чекає саме на нього?

За мотивами історії Ксені Ропоти. Спеціально для intermarium.news.