Батько подарував доні машину на повноліття, як гарно звучить. Правда? У суспільстві, де подарунок вимірюється не лише ціною, а й увагою та щирістю, це мало б викликати розчулення і захоплення. Але не в моїй історії. Я мусила бігти у ванну, щоб не видати того, як мене всю скручує від обурення.

Ще й посмів сказати, що віддає машину, тому я маю забрати позов щодо аліментів. І при тому свекруха і свекор закивали головами:

– Так-так, ми дуже витратилися, машина в дуже доброму стані, салон шкіряний, як пригадаю, як ми її купували твоєму татові, то вона така й зараз. Зовсім не змінилася.

А я ж знаю. Знаю, що ця «ластівка» – сіра, тьмяна, з подряпинами на боках і підозрілим скреготом у моторі – вже багато років слугувала йому тягарем, а не засобом пересування. Він роки мріяв її продати, ще коли ми були одружені він називав її лише «коритом».

І ось, фінальний акорд: він її дарує. І очікує, ні, вимагає, щоб ми подякували. Щоб я проковтнула свій позов, який тягнувся вже майже десять років, заради цієї іржавої консервної бляшанки на колесах.

А почалося все з того, що донька похвалилася бабусі, моїй свекрусі колишній, що ми їй подарували новий телефон.

«Мамо, бабуся сказала, що в тата Ігоря буде для мене кращий подарунок, аніж айфон!» – це Каріна, моя донька.

В її голосі звучало і здивування і водночас радість, що нарешті її рідний батько згадав про неї. Ми з Ігорем розійшлися давно, я не витримала його високих вимог до всіх навколо, окрім нього самого. Через три роки вийшла заміж за Дмитра, у нас є спільний син Макар. Дмитро чудово ставиться до моєї доньки і не ділить дітей. Він її ввесь час і одягав, і годував, бо в Ігоря завжди не було достатнього коштів. Саме тому я подала на аліменти, але він все одно не платив.

Але які б думки про Ігоря та його батьків не були в моїй голові, я сама не знала, що може бути краще за новий афйон для дівчини. Може, ноутбук?

А, може я даремно наговорюю і у цієї родини совість прокинулася? Невже на повноліття вирішив хоч якось компенсувати свою відсутність? Я відчувала внутрішнє напруження, яке намагалася приховати усмішкою.

Коли ми вийшли, нас зустріла оця картина. Стара машина Ігоря стояла перед під’їздом. Іван Іванович, його батько, надутий від власної важливості, і Наталя Василівна, яка дивилася на Каріну з удаваним розчуленням. Ігор, як завжди, байдужий.

«Ось, Каріночко, – пафосно заявила Наталя Василівна, – Ми з Ігорем та Іваном Івановичем вирішили зробити тобі королівський подарунок на повноліття! Замість цих… Аліментів. Це чудова машина, річ потрібна, корисна».

У мене перехопило подих. Вони навіть не соромилися цього слова – «Замість Аліментів». Це був не подарунок, а обмін: мотлох на мій законний позов, на роки невиплаченої допомоги.

Каріна, моя розумниця, все зрозуміла. Її усмішка згасла. Вона лише тихо прошепотіла: «Дякую», не дивлячись на нього.

Але Ігор був у захваті.

«Нема за що. Тепер ти Каріночко повнолітня, доросла. І більше я тобі допомагати не зможу. Тож і вирішив тобі такий дорогий подарунок подарувати!».

Я пішла у ванну, відчуваючи, як мене трусить. Не хотіла, щоб донька бачила. Що я думаю про такий подарунок, адже вона наче й зраділа, що матиме власне авто.

«Мамо, я не знаю, що з цією машиною робити, – прошепотіла вона. – У мене і грошей немає ні на бензин, ні на ремонт. Вона ж, напевно, потребує ремонту».

Мій Дмитро, моя скеля, підійшов і обійняв доньку. Він завжди знав, як знайти правильні слова. «Все буде добре, Каріно, не хвилюйся. Я подивлюся, що з нею можна зробити і будемо всі на ній їздити? Що скажеш?»

Каріна подивилася на Дмитра з надією. А це була геніальна ідея. Дмитро – механік, він любить возитися з моторами.

Він обожнює її, як свою доньку. І ми давно мріяли про машину для сім’ї, але всі гроші йшли на життя, на дітей, на навчання.

– Точно! – вигукнула Каріна. – І  ми зможемо їздити куди захочемо!»

Радість повернулася в її очі.

Новина, звичайно ж, швидко долетіла до Наталії Василівни: онука віддала «королівський подарунок» бозна кому.

«Що ж ви Каріну ображаєте? – кричала вона в слухавку. – Ми ж внучці подарунок зробили, а ви у неї відібрали! Невдячна ти, Віро! Це наш подарунок! Каріна має сама вирішувати, що з ним робити! А ви…»

Я не стала слухати таке моралізаторство, яким вона хоче прикрити сина. Доні нічого не сказала, хай вона сама складе думку про них.

Ми користувалися машиною всієї родиною, частіше їздив Дмитро, бо ми не маємо прав. Але далі вже пішла донька вчитися на права і брала машину аби їздити у своїх справах.

А якось доля знову вирішила пожартувати з Ігоря. Каріна якось підвозила брата зі школи і побачила на узбіччі знайому постать. То був Ігор. Він стояв поряд зі своїм блискучим, новим джипом, який, як далі виявиломся, він купив на виплату.

Джип заглох.

Каріна зупинилася. «Тату, тобі допомогти?» – запитала вона.

Ігор здивовано глянув на неї.

«Нова машина, ще не встиг все виплатити. А вона вже зламалася! Стара була краща» – пробурмотів він і пильно глянув на свою колишню машину.

Каріна посміхнулася.

– Вона не стара, тату, а майже нова, бо її тато Дмитро всю переробив і все замінив, що треба було на нове. Бачиш, який гарний колір? Тато сам її фарбував.

– Бачу, – буркнув Ігор.

– Може, тато Дмитро зможе тобі допомогти? Він у нас тепер фахівець із машин.

Ігор скривився. Його гордість не дозволяла просити допомоги в чоловіка, який став справжнім батьком його доньці.

«Нізащо! Я краще евакуатор викличу».

«Як знаєш, – знизала плечима Каріна. – Але якщо передумаєш, ти дзвони».

Вона завела двигун своєї «старої» машини і він плавно повів маишну вперед. Ігор дивився їй у слід. Може, щось і зрозумів, хто його знає.