Бажання свекрухи представитися не мало меж. Мені здавалося, що весілля стане крапкою в цьому, але я її недооцінила.

Моя свекруха Наталя Сергіївна не заробила статків, вона справді купила квартиру, де вони живуть з чоловіком, але такого розмаху, як то є у інших, що й кожній дитині по квартирі, далі по дачі і машині, то у неї такого не було.

Відповідь далі теж стала для мене очевидна – чому.

Ми з Сашком познайомилися студентами, він на рік старший, жили в гуртожитку. Тоді ми не дуже й переймалися тим, хто у нас батьки. Їхня думка нас мало хвилювала, ми мріяли про спільне життя, власне житло.

На п’ятому курсі вирішили, що тихо розпишемося без зайвого клопоту. Я сама з села і у мене ще дві сестри молодші, батьки не мають великих грошей, тому я не мріяла ні про біле плаття, ні про лімузин.

Сашко теж був далекий від фраку і метелика, казав, що його мами вічно нема вдома, тому нащо для чужих людей робити свято?

Ідея про знайомство зі сватами припала в голову моїй мамі:

– Як це так – женитися, а ми сватів і не бачили!

– Мамо, його мами немає вдома, з ким будете знайомитися?

– Та хоч з батьком, то треба все по-людськи зробити.

І саме з цього моменту почалося.

Коли Наталія Сергіївна зайшла в кімнату, я одразу зрозуміла, що то жінка з заграниці: одяг, зачіска, постава, все вказувало на людину, яка дивиться на всіх згори вниз.

– Як це весілля не робити? У мене син єдиний, що мої рідні скажуть, – вперлася вона.

– Молоді не хочуть, – намагався її переконати чоловік.

– Та мені все одно хочуть чи ні, але робити треба.

– Мамо, ми не хочемо цього галасу. Ми вже розписалися, тому ми вас отак ставимо до відома і все.

Мої батьки теж були не дуже раді:

– Та ми б позичили, бо ж теж родичі що скажуть?

– Ні, ми вирішили, – ми стояли з чоловіком на своєму.

Я думала, що нас залишать в спокої, але Наталя Сергіївна через якийсь час каже:

– Я хочу перепросити, діти, знайомство не вийшло, але давайте в ресторані хоч самі свої зійдемося?

Я погодилася, бо не хотіла псувати з нею стосунки. Витратила дві стипендії на плаття і взуття, Сашко теж в випускний костюм вліз, лише туфлі купив.

І ось ми приходимо в ресторан, а там вся дорога родина з обох боків.

– Інно, йди переодягайся, гості прийшли на молодих дивитися.

Вона показала мені біле плаття, я такого несмаку не бачила, я не хотіла вдягати, але вже мама моя прибігла:

– Доню, вона все на свої гроші зробила, наших теж за свої привезла і годує, а ти плаття надіти не хочеш?

І отак я й сиділа на тому весіллі, та й Сашко в смокінгу теж вигляд мав не кращий, бо дуже камізелька тиснула.

Думаю, що все було, як на справжньому весіллі, бо й плаття незручне, взуття тисне, гості веселяться і музики до танцю кличуть.

– Десять тисяч євро я витратила, – на голос казала свекруха. – Бо маю єдиного сина, як це було весілля не робити. Я не з такої родини, я честь маю.

Коли нарешті те все скінчилося, то я вже ніг не чула. Сіли в таксі і поїхали додому.

– Навіть не подякували, – казала потім на мене.

А за що було дякувати? Я цього всього й близько не хотіла.

Я їй так в очі й сказала.

– Нащо ви тоді бідкаєтеся, що не окупилося нічого? Не треба було робити, ми вас не просили про це.

– Що? Та я для вас старалася, зробити вам свято, про яке ми мріяли з чоловіком.

Я в думках сказала, що краще б ті гроші дала нам на дольову участь, але промовчала, треба ж мати міру.

Стали ми жити на орендованій квартирі, обоє якось кінці з кінцями зводили. Я вже мріяла аби свекруха прийшла і дала ключі від квартири синові, оце б я дійсно зацінила. Але цього не ставалося.

Чудо сталося несподівано – моя далека родичка заповіла мені свою однокімнатну квартиру. Ми переїхали туди. Поки зробили ремонт, то я вже й дитину чекала.

Наталя Сергіївна, як завжди, приїхала з вимогою аби все було по-європейськи, щоб дитина мала свою кімнату, де вона зробить ремонт.

– Мамо, – кажу я їй, – це однокімнатна квартира, ми вже зробили ремонт і будемо жити так, як є.

– Нічого, я свою онуку забезпечу, – сказала вона.

Далі знову були хрестини в ресторані з непотрібними кульками і музиками та з гостями, яких мені в той період, і бачити не хотілося, бо від столів та облич в очах двоїлося. Проте, цим всім людям свекруха розповіла, що все за її рахунок.

– А хто зробить, – голосно шепотіла вона та кидала погляди на мою родину.

А як тільки Ілонка підросла, то бабуся буквально завалювала її подарунками. Вона такі сумки передавала з Італії, що вистачило б на десятки дітей, а іграшок на три садка.

Я вже їй казала сама і Сашко так само пояснював, що не варто отак витрачати гроші, але вона була безкомпромісна.

– Я маю за двох бабусь і двох дідусів дитині надарувати, хто як не я?

Якось мама принесла Ілонці іграшку, дитина покрутила в руках хвилин п’ять і забула. А на наступні відвідини мами та іграшка вже було поломана.

– Доню, а що це таке в дитини ставлення до речей? Вона все ламає.

– А що я зроблю, мамо, сваха передає іграшки, які не ламаються, вони якісніші.

– То що мені за тисячі купувати?

– Ні, взагалі не купувати.

– Але я так не можу. Я теж хочу до дитини з чимось прийти. А ти її не вчиш берегти іграшки.

З одного боку, мама права, бо Ілона й справді не шанує іграшки. А нащо, коли бабуся ще передасть. А з другого боку, мама моя зайде в роздрібний магазин і купить іграшку дешеву, вона вже купи не тримається в упаковці, а в дитячих руках там на пів години максимум забавки. От і ламається.

Я прошу маму не гнатися за свахою, а та каже:

– Я буду тоді дитину бавити і на літо забирати, може, стане інакша.

– Добре, як підросте, то будете забирати на літо.

Проте, маю сумніви, що з часом щось зміниться, бо тоді свекруха подвоїть подарунки і все, ефекту від пиріжків і ласки не буде ніякої. А ви якої думки – переможе виховання бабусі чи подарунки другої бабусі?

Автор Ксеня Ропота