Мені скоро сорок і пора спішити стати мамою, і люблячою дружиною, але я знову сумніваюся.

А все через Ігоря – мою першу любов. Хоч це й було вічність тому, але чомусь він діє на мене безвідмовно.

Ми зустрічалися ще зі школи і я планувала, що ми будемо разом старіти, але Ігор хотів не цього. Отак і закінчилися найромантичніше стосунки в світі. Сарказм.

Я довго переживала цей розрив, хоча в юності все швидко проходить і любов, і злість.

Але справа в тому, що я свої наступні стосунки будувала на тому, щоб забути перші і отак по граблях бігала колами.

Вийшла заміж за хлопця, який був старшим від мене на чотири роки і почала чекати, коли стану неймовірно щасливою.

Чекала десять років, але так щасливою і не стала.

Може, справа в тому, що у нас не було дітей? Спочатку Сергій сам був проти того аби одразу заводити дітей.

– Ще набудемося, давай світ пізнавати, поки молоді, а діти – завжди вспіємо.

Ми жили для себе, всі гроші витрачали на власні потреби і зовсім не думали про майбутнє:

– Жити треба одним днем, – казав чоловік.

І ми жили одним днем на орендованій квартирі, брали кредит на новий телефон чи пральну машину, бо жити треба тут і зараз. Згодом у нас накопичилося купа пені і треба вже було брати кредит аби погасити основний кредит.

Далі почалися взаємні обвинувачення і дійшло до того, що ми поділили не лише спільне майно, але й спільні кредити.

Щоб віддати гроші я була змушена поїхати за кордон і там почала все з чистого листка. Я працювала в невеличкій крамничці випічки, пройшла шлях від миття підлоги до продавця. Так мене власник і помітив, сказав, що я дуже наполеглива і працьовита, тому таку дружину мати – за скарб.

І ось я вже наречена Маріо і їду в Україну повідомити про це мамі і владнати усі справи. Я передавала додому гроші, щоб закрити всі питання, але все-таки вирішила вкотре переконатися, що я нікому нічого не винна.

Знаєте, як буває – приїдеш і тому напишеш, тому зателефонуєш, а далі тиждень з гостей не вилазиш.

Так сталося й цього разу і на одній такій гостині я зустріла знову Ігоря, свою першу шкільну любов.

Він так по-рідному підійшов і обняв, немов між нами не було двадцять з чимось років розлуки, а ми от вчора попрощалися, а тепер знову кажемо один одному «Привіт».

Розговорилися і почали згадувати, чого ми розійшлися і так і не згадали. Я твердила, що він мене кинув, а Ігор казав, що він мене до когось приревнував.

– Та яка вже різниця. – кажу я.

– Ну, не скажи,- каже він, – Ти вільна і я також. Хто його знає, коли ще зустрінемося, адже час зараз не певний.

Скажу, що почувалася абсолютно певною того, що я звільнилася давно від того дитячого почуття, я доросла жінка, яка вже не вірить в оці романтичні витребеньки і мріє про стабільний дохід, стабільні стосунки і дітей, які будуть виховуватися в міцній родині.

Прокинулася я в нього в квартирі, не скажу, що від жаху, але докори сумління мене гризли. Квартира така собі – видно, як купив давно, так і живе, бо якби тут була жінка, то вона б одразу подумала про ремонт в ванній.

Він був дуже радий, що я в нього і показував це, як вмів – кава в ліжко і яєчня з ковбасою. Підвіз додому і знову хоче зустрітися.

А я сиджу і просто не знаю, що робити, бо хоч та ранкова гостина й була дуже убогою, але щось таке рідне, наше спільне, дитяче, воно мене просто не відпускає.

Чи може я не впевнена в тому, що хочу ростити дітей-італійців? Я не знаю, як мені вчинити правильно.

Фото Ярослава Романюка.