Ми сиділи в недорогому кафе на першому побаченні. Для мене це було перше побачення після давнього розлучення, наче й непогано жила я останні п’ять років, але от щось стукнуло погодитися прийти.

Богдана я знаю з роботи і наче непоганий чолов’яга, завжди жартував, що я не хочу з ним піти на побачення, а далі голосно сміявся, коли я виправдовувалася чи червоніла. Червоніла я зі злості, бо не знала, як мені так відповісти йому, щоб у нього рот закрився.

І ось обернулася вчора, і кажу:

– А я прийду, куди і в якій годині. Люди свідки.

Богдан аж зблід, але вирішив не пасувати і ми домовилися зустрітися біля фонтану, а далі опинилися в цьому кафе.

Ні, якби ми один одного не знали, то я б не здивувалася такому вибору, але ми працюємо десять років на одній роботі, приблизно розуміємо, що один від одного хочемо, а тут кафе, де він мені ще й одразу заявив, що поїв удома, але я можу собі брати все, що душа забажає.

І мені стало так сумно. Я спеціально одягла гарне плаття, зробила макіяж і вклала волосся не для того, аби сидіти в такій тисняві. Невже я раз вибралася в люди аби поїсти чебуреків?

Я хотіла образитися і фиркнути, а потім думаю – а кому від того краще стане?

– Богдане, я не буду тут сидіти, не для того я вибралася за стільки років в місто аби тут тиснутися, ні, ми підемо в хороший ресторан і посмакуємо чимось таким, яке ніколи не їмо в дома.

– Та мені й тут непогано, – почав він.

І я зрозуміла. Цей чоловік не зробить для мене приємність ніколи, ні сьогодні, ні завтра, ні після років разом. Для нього жінка має виконувати якісь функції, як кавоварка, от і все. А що вона там хоче чи ні, – то брак.

– Як хочеш, – відказала я і пішла геть.

Неспішно йшла по площі, боялася й ногу підвернути, бо давно не була на підборах, намагалася тримати спину, бо тоді і плаття сидить краще, і хода якась певніша. Давно я не ходила з прямою спиною, все сумки донизу тягнуть, а про каблуки й думати забула, добре, що ще не нагризли.

На моє щастя, був вільний столик, і я вирішила замовити щось таке, яке б ніколи не приготувала на кухні та стала чекати на замовлення.

Мені не було незручно через те, що я сама, хоч бачила, як кілька молодих жінок на мене поглядають, мовляв, ніколи б отак не сиділи самі. Але я ж кажу – той день мені хотілося провести свій час добре і ні на кого не зважати.

Вечеря була смачною, я так само неспішно йшла через площу і купила собі букетик квітів в бабусі. Мені давно ніхто квітів не дарував, а на роботі як скидалися, то я ж не знаю, які ціни. Але я почувалася дуже багатою жінкою, тому віддала двісті гривень за польові квіти.

Прийшла додому, склала сукню в шафу, а ногам зробила ванночку з морською сіллю і заснула, мов немовля.

На роботу йшла впевнена в тому, що Богдан мені й слова не скаже. Так і було, тільки очима блимав. Зате вже принесли дівчата на язиці, що дуже він не сподівався від мене таких завищених вимог.

– Казав, що тобі п’ятдесят років, а поводилася так, наче він тобі має до ніг кинути пів світу.

– То нащо тоді запрошувати, коли не хочеш кинути до ніг пів світу?, – спитала я дівчат і взялася до роботи.

Я знову від себе такого не сподівалася, мені хотілося виправдовуватися, що я витратилася на сукню і зачіску, що хотіла гарно провести час, а тут отак мій язик, не почувши розуму, сам плете.

Зате ефект був дивовижний – від мене відстали і цікаві жінки. До кінця дня спокійно працювала і так само пішла додому без розпитувань. Богдан на виході не з’явився, видно, йому теж передали мої слова про те, що як назвався груздем, то лізь у кошик.

І я раптом подумала-а чому я сама собі не можу такі побачення робити? Що я для себе роблю приємного? Та нічого, навіть, ноги попарити і то ліньки, бо це ж треба принести води та насипати сіль, та прибрати потім все, а так в душі помилася і крапка.

Подруг брати не хотіла, та й не підуть вони, то ж купу грошей треба витратити. А у них є куди діти – діти і онуки та відкласти під матрац.

В мене теж є діти, але онуків ще нема, проте, вони самі на себе заробляють, а я стараюся аби в їхні кишені не заглядати.

І ось знову я насолоджуюся вечором: стравою, атмосферою і своїми відчуттями, як до мене Богдан підходить.

– Добрий вечір, – каже, – чи можна біля тебе сісти?

– Прошу, – дивуюся я.

– Хотів перепросити за той вечір. Повівся справді, як хлопчак, а ти така гарна була, а я не знав, що сказати, грошей пожалів, подумав, що краще куплю собі спінінг, ніж тебе поведу в ресторан, бо спінінг буде на роки, а ти ні.

– І що змінилося?, – дивуюся я.

– Та якось світ перевернувся. Розумієш? Наче все життя думав, що це коричневе, а придивився, а воно бордове. Подумав, що я теж не маю в житті моментів, які хочу з кимось розділити та й згадати такі теж нема. Я ніколи не сидів з гарною жінкою в дорогому ресторані.

– Справді?

– Так, моя, Царство їй Небесне, завжди вдома все готувала. Економила, знаю, але було дуже зручно і смачно. І вона теж нікуди не ходила в платті, я навіть не маю костюма, ось сорочку знайшов та джинси попрасував. Піджак теж не підходив, то син мені позичив.

– Бачу, ти серйозно підійшов до справи.

– І не кажи, – засміявся він, – то що тут смачненьке? Я дуже зголоднів.

І так ми почали ходити з Борисом в ресторан, а далі відкрили для себе й інші приємності, як то подорожі і, навіть, рибалка.

Мені здавалося, що в гарному місці я стаю кращою версією себе, але тепер бачу, що з правильним чоловіком, з правильним оточенням, я буду завжди кращою версією себе.

Автор Ксеня Ропота