Побували у гостях у брата. Квартиру він давно купив, останні три роки живе у ній із Мариною. Ми в них (відколи живуть разом) жодного разу не були, живемо далеко, якщо приїжджаємо, то зупиняємось або в готелі, або орендуємо квартиру. Заважати не хотіли. А тепер будемо частіше напрошуватися, треба виселяти Марину.

Нам брат від дружини запрошення передав, сам ще дуже наполегливо запросив, хотів похвалитися ремонтом. Дітей брат не має. Марина його не працює, на огляди бігає, то в неї одне, то інше. Дитину хоче.

Брат із дружиною до нас часто приїздили. Чому я говорю, що приїздили? Мама їх на поріг не пустить. Одного брата – будь ласка. А Марина нехай удома сидить.

Як братова дружина приїжджала до нас? Завжди всі гості пропонують допомогу завжди. Нарізати, налити, забрати, помити. Завжди, окрім випадку з Мариною. Марина вважає, що їздить у гості, а раз вона гостя, то господарі повинні довкола неї пурхати, догоджати, хлібом сіллю пригощати.

Марина жодного разу навіть ліжко за собою не заправила! Усе мама. Марина жодного разу чаю собі не налила, вона ж у гостях ! Але чому це працює у Марини лише в один бік? Тоді, коли вона гостя?

Ми до них приїхали. Брат після роботи нас забрав, ми всі разом поїхали до нього. Марина знала, що будуть гості. І що? Стіл порожній. У холодильнику сумнівного вигляду котлети, які брат у смітник викинув, і все. А Марина сиділа, нігті фарбувала.

Брат їй сказав, що хоч би чайник поставила. Марина головою у бік кухні кивнула:

– Чайник там!

Брат попросив не звертати на неї уваги, пішов сам поратися: чайник поставив, сам у магазин зібрався за готовими салатами. Сходив до крамниці, стіл накрив, ми з мамою йому допомогли. Марина прийшла, поїла, пішла у телефоні сидіти. Мама запитала, чому господиня така негостинна?

– Вона не любить гостей, – відповів брат.

Натомість у гості ходити любить! Сидіти білоручкою! Спати почали вкладатися. Марина кивнула на шафу, що там постільна білизна, і назад у телефоні засіла. Рушники? Кивок у бік іншої шафи. Оце турбота!

Мамі так брата стало шкода: він працює за двох, а вона навіть вечерю зробити не може. Гаразд, а чоловіка погодувати? І про гостей: не любить, не запрошувала б! Вона ж запросила! Її ініціатива! Брат лише нам передав запрошення!

Вранці брат на роботу. Марина спала до обіду. Ми все самі. Чай, їжа, магазин. Вона прокинулася, зібралася, поїхала, приїхала ближче до вечора. Мама у неї запитала, чим вечеряти будемо.

— Не знаю, — Марина знизала плечима, — я в кафе поїла.

Ми з мамою знову за продуктами пішли, купили м’ясо, картоплю, запекли. Брат із роботи прийшов, зрадів, у хаті гаряча їжа з’явилася. Марину поїсти покликали, вона сказала, що собі локшину замовила. За півгодини кур’єр приїхав, привіз одну порцію, вона поїла і знову в телефон.

Запитала пошепки у брата, чи завжди так. Він кивнув головою. Поцікавилася, чому адекватну жінку не знайде ? Безробітна, лінива, не господарська — навіщо таку в хаті тримати? Краще кішку завести, хоч муркотіти буде.

— Люблю її, — зітхнув брат.

На ці слова якраз мама на кухню зайшла. Почула, п’ять секунд подумала, і видала:

– Любиш? Люби, але до нас більше не привозь. Вона не знає, що така гостинність, я також більше не знаю.

Я розумію, що вміння готувати, чи господарювання якесь, це не головні якості в жінці. Але навіть чайник не поставити. Сидіти вдома, не працювати, і не погодувати втомленого чоловіка! Це навіть гірше, ніж неповага. Їй просто начхати на мого брата. Приходить, гроші дає, більше нічого їй не треба. Гостей не любить – її справа, не кликала б. І якщо вже чоловіка не любить, то не було чого заміж виходити!

Фото ілюстративне.