Якби я лише знала, якби я не так наполягала, то, може б її життя склалося щасливіше.

Ми назвали її Лілеєю і леліяли все життя, вірили, що виховаємо добру дитину, яку так само леліятиме чоловік.

– Назвемо Лелія аби її люди любили та берегли, – сказала свекруха і я згодилася.

Адже дуже хочеться аби твою дитину любили і ніхто не кривдив, ні доля, ні люди.

Вона й сам була така ніжна, що ми боялися, що має сухоти, тому не лише тряслися над її вихованням, але й над її здоров’ям.

Вона любила також тварин, рослини. Не раз приносила додому кошеня чи собаку, я була категорично проти такого сусідства, бо ще мені бракувало всяких болячок.

Тоді Семен, мій чоловік, відносив те все братство назад.

Зранку Ліля вставала та кидалася шукати улюбленця, а ми казали, що він знайшов свою маму і пішов геть.

Краще б вона кота приютила чи пса…

Далі, коли їй було чотирнадцять, ми відправили її з бабусею в черговий пансіонат, щоб вона поправила здоров’я. І там наша Ліля й зустріла його, хлопчика Володимира, який був прикутий до візка, але чимось нашу дівчинку зачепив.

Спочатку вона з ним листувалася, а коли вже почали у всіх з’являтися телефони, то вони годинами теревенили.

Ми до цього поставилися спокійно, бо ще ж дитина та й хлопець далеко.

Але наша ніжна доня, як виявилося, мала сталевий характер.

На наступний рік вона наполягла аби ми поїхали знову в той санаторій і там вже був Володя.

Діти разом гуляли, говорили, слухали музику та дивилися кіно.

Бабуся була щаслива, що не треба розважати Лілю і сама вирішила добряче відпочити.

Додому обоє повернулися щасливі та здорові.

Життя продовжувалося – школа. Гуртки і теревені з Володимиром. Далі вже комп’ютер пішов в рух і вона вже могла бачити Володимира по скайпу і говорити з ним про вступ у виш.

Чи варто казати, що вона вступила в той же виш, куди й Володя?

Чи варто казати, що вона проводила весь свій час з ним? А потім ошелешила нас звісткою, що вона виходить за нього заміж!

Ми були просто шоковані. Яким би чудовим не був Володя, але біля нього має бути фізично сильна людина, а не наша тендітна дівчинка.

А вона вперлася і таки виконала свою обіцянку – вони розписалися і нам лиш вислали фото, де вона щаслива везе свого чоловіка.

Ми плакали.

– Доню, ти марнуєш свою молодість, – сказала я, – Ти маєш думати про майбутнє! За тобою потрібний догляд. А ти взяла на свої плечі просто непосильну ношу!

Ще й ображається. Ми між собою пересварилися, бо хтось же за це відповідальний!!!

Я сказала. що ми не маємо туди лізти і їй допомагати – хай сама з’їсть пуд солі і дуже швидко прибіжить додому.

Вона прибігла сказати, що при надії!

Ми були шоковані і скажу, що дуже переживали за дитинку, але слава Богу, все було добре.

Я й далі вирішила. Що ми не будемо кожного дня прибігати, хіба на вихідні, щоб погуляти з дитиною – хай вони добре відчують наслідки своїх дій.

Не прибігли, а Володимир ще й навчився дуже добре доглядати за донечкою.

– Зекономили на колясці, – щасливо сміється Ліля. Коли вони гуляють всі разом. А я дивитися на це не можу!

Я от що думаю – чи не почати інтенсивно перешкоджати їхньому життю, щоб вони не умудрилися ще одну дитину на світ привести? Вони живуть в якомусь рожевому світі ілюзій, а кожен має жити своїм життям.

Наша дитина має мати чоловіка, який буде нею опікуватися і зможе забезпечити родину. А Володя – мені байдуже як.

Ні, я не зла людина, я просто бачу, що життя дуже несправедливе і важке, тому моя дитина має бути від цього застрахована.

Як це все зробити – ось питання.

Фото Ярослава Романюка.