Ми познайомилися, коли мені було сорок вісім, а йому п’ятдесят. Гарний чоловік без шкідливих звичок. Я рік приглядалася до нього, перш, ніж сказати «так». Ми вирішили, що одружимося в Україні, коли повернемося.

Про Сергія я знала багато, не склалося у нього життя, сам був не правий багато в чому, зараз це розуміє. Хотів би вернути все назад, але вже як є.

– Я з Лесею одружився, бо вона дитину чекала. А я ще не хотів нічого серйозного, у мене й робота гарна, на машині їжджу, лише двадцять п’ять мені, а тут діти, думай, де жити. Але від дитини своєї теж відмовитися не міг, батьки б не зрозуміли, – розповідав він.

Але далі виявилося, що вже й друга дитина є, жити він більше в приймах не хоче, хоче будувати свою хату.

– Я й поїхав на заробітки, збудував хату, Леся дітей ростила, ніде не працювала. Я все оплачував.

А далі так сталося, що Сергій закохався, роман був довгим. Він жив з тією жінкою рік, але Леся робила вигляд, що нічого не знає.

– Їй було байдуже, розумієш? Байдуже, головне аби гроші давав.

І ось, коли він вже приїхав в Україну з єдиною метою – звільнитися і поділити майно, то виявилося, що майно ж усе на Лесі – ділянка на її імені, хата на ній. Він наче й ні при чому.

– Я тоді до батьків пішов жити, а Руслана трохи пожила зі мною і покинула мене.

– А як діти відреагували на твій вчинок?

– Діти вже великі, вісімнадцять років і сімнадцять. Звичайно, за мамою пішли, але як гроші мої брати на навчання, то до мене, – гірко усміхнувся він.

Він пробував ще шукати дружину, працювати в Україні, але далі сталася біда – батьківська хата загорілася через стару проводку.

Так він опинився знову на чужині. Знову будував свій дім.

— Будемо разом, Віко, — казав він мені через рік, коли ми вже знімали маленьку кімнатку на двох. — Ти ж теж не хочеш усе життя по гуртожитках микатися. Побудуємося. Ти копійку, я копійку — і буде дім.

Я повірила.

П’ять років ми жили в режимі жорсткої економії. Кожна моя зміна на пакуванні, кожна його переробка на складі — усе йшло в одну коробку. Я купувала в Польщі змішувачі, замовляла через інтернет радіатори, бо там було дешевше. Ми все везли з собою. Я знала ціну кожного квадратного метра цієї хати. Мої гроші входили в цей бетон, у цю цеглу, у кожну плитку на кухні.

— Дивись, яку плитку вибрала, — показувала я йому каталог. — Темно-сіра, не марка. Для кухні саме те.

— Бери, — відповідав він. — Ти ж там господиня будеш.

Я відчувала себе частиною чогось справжнього. У сорок дев’ять років нарешті з’явилася надія, що старість я зустріну не в орендованому кутку.

Ми приїхали в Україну на короткий час, розписалися, помилувалися нашою хатою і назад заробляти на ремонт.

І ось пройшло п’ять років.

Ми приїхали додому місяць тому. Хата стояла новенька, пахла фарбою та свіжим деревом. Я розпаковувала коробки, мила вікна, вішала фіранки, які купила ще пів року тому і берегла в чемодані.

Вчора ввечері, коли я саме закінчила витирати підлогу на кухні, до воріт під’їхала машина. Вийшов хлопець, років двадцяти п’яти. Дуже схожий на Сергія, тільки погляд важкий, спідлоба.

Я вийшла на ґанок.

— Добрий день. Ви до кого? — запитала я.

Він не відповів. Просто пройшов повз мене в хату, навіть плечем зачепив.

— Батьку! — гукнув він.

Сергій вийшов із ванної, тримаючи в руках рівень. Побачив хлопця і зблід.

— Павло? Ти чого без дзвінка?

— А я маю в гості до себе додому записуватися? — хлопець обвів поглядом кухню. — Гарно ви тут усе облаштували. На широку ногу.

Сергій мовчав. Він дивився кудись у підлогу.

— Це Вікторія, — нарешті витиснув він із себе.

Павло й не глянув на мене.

— Мені байдуже, як її звати. Я прийшов сказати, що вона тут жити не буде.

Я зробила крок вперед. У мене всередині все похололо.

— Як це не буду? Ми цю хату п’ять років будували. Я кожну копійку сюди вклала.

— А ти в нього запитай, — Павло кивнув на Сергія, — Що він робив, коли я малим був.

Сергій мовчав. Він просто стояв і крутив у руках той рівень.

— Мій батько гуляв, поки мати нас тягнула та хату будувала, — спокійно, майже без емоцій говорив Павло. — А коли нам із братом по вісімнадцять стукнуло, він просто зібрав речі і пішов до коханки. Так ти мамі відплатив за все добро?

— Я ж залишив вам хату… — тихо сказав Сергій.

— Ти зруйнував мамі життя. Я не дозволю, щоб ти тут із черговою жінкою розкошував на моїй пам’яті. Щоб завтра її тут не було.

Він розвернувся і пішов. Двері грюкнули так, що на поличці забряжчали мої нові склянки.

Я сіла на стілець. Ноги мене не тримали.

— Сергію, що це було? — мій голос тремтів.

Він нарешті підвів голову. Очі були порожні.

— Віко, ну що ти починаєш… Я думав, він охолоне. Син усе-таки.

– Не видно, що він охолов!

– Пусте, ти моя дружина. Це наш дім.

Але його син приходить щодня, влаштовує сцени, приходить його колишня, приходять сусіди. Я тиждень живу в такому гармидері, що хочу диш одного – аби це все скінчилося. Сергій не хоче подавати на сина, а я не знаю, як по-іншому вирішити це питання. Що б ви порадили?