Двадцять років я була сама при живому чоловікові. Проте, коли він повернувся, я зрозуміла, що не знаю для чого він мені?
Ми з Миколою була чудова пара, я гарна і він, батьки казали, що будуть у нас гарні дітки. Так і сталося, моя Олеся і Ромко – дуже вродливі діти і мої онуки теж гарні.
Перші роки ми жили в мене, але Миколі в приймах не подобалося і мама запропонувала йому побудувати хату. Наше село невелике, планів не давали тоді, де тобі хочеться, тому ми вирішили побудуватися на початку села. Я була проти, бо не хотіла так далеко жити від мого дому, але Микола наполіг і поїхав на заробітки аби вибудувати хату.
За рік залив фундамент, далі за рік вибудував стіни і ще за рік накрив. Далі вже я пішла на поступки чоловікові і сказала йому таке:
– Так і бути, їдь на довше, а я буду все сама робити і майстрів наймати аби ми швидше переїхали та жили разом.
Я любила свого чоловіка.
Чоловік їхав все далі за грошима, а я робила ремонт, будувала стайню, паркан. А далі вже й діти захотіли вчитися і я все оплачувала, далі квартиру треба було доньці купити, далі синові. Далі дати на ремонт, далі дати на машини, далі весілля справити, далі онуки пішли.
За все моє життя я в новій хаті й дня не прожила. Чоловік мені вичитував, що я не можу до ладу все довести, а я йому казала те, що й було:
– Гриб кинувся на стіни. Як я там жити буду? Треба краще батьківську хату перекрити, бо ж зимувати треба…
І отак він висилав гроші, а я порядкувала.
Він присилав гроші — так, це правда. Але гроші самі не стають стінами. Вони стають стінами тільки тоді, коли жінка покладе на них своє здоров’я, свої нерви і свою молодість.
Я все життя поклала на дітей. Син і донька були моїм сенсом. А потім він повернувся. Сивий, чужий, з важким поглядом чоловіка, який звик, що за його гроші йому всі винні.
Ну і першим ділом до хати своєї прийшов та мене туди теж веде, а вона ж необжита і нетоплена. Поки я опалення включала, то труби прорвало, прийшлося майстрів викликати, а він ніяк не хоче в батьків жити, каже, що буде в каміні топити, але в хату тещі ні ногою.
– Та що вони тобі зробили?, – кажу я йому, – Що дітей тобі вибачили ти до них таке маєш відношення?
– Не піду до них, у мене є своя хата.
І отак там сам і живе, я приходжу, бо треба їсти зварити та й прибрати. Але я не можу розірватися і між дітьми, і між батьками, і він голови крутить.
Почав мені закидати, що я наймала поганих майстрів, які зробили все як-небудь.
– Скільки-скільки ти платила? Та я за такі гроші б таку роботу не прийняв!, – хапався він за голову.
– Як такий мудрий, то й сам все переробляй, – казала йому я.
– Перероблю, давай мені гроші.
— Гроші в дітях, — відповіла я спокійно. — У них є житло, у них є освіта, у них є старт у житті.
Він зблід. А далі заявив, що встановить мені бюджет і що я маю відчитуватися за кожну копійку! Решту грошей він поклав на свій особистий рахунок, до якого я не матиму доступу.
— Будеш звітувати за кожну копійку, — сказав він. — Досить я годував твоїх зятів і невісток.
Я терпіла місяць. Готувала йому сніданки, прала його сорочки, мила підлогу в цій величезній хаті, яку збудувала своєю витримкою. А потім зрозуміла: я не буду йому служницею. Задарма — точно не буду. Якщо він вважає, що його гроші я не так використала, то це його проблеми. Я двадцять років сама приймала рішення. Я сама виховала дітей, яких він бачив лише на фотографіях.
Коли я перестала приходити до нього готувати, то він зробив те, чого я ніколи не очікувала. Він подав на поділ майна.
— Це моя хата, — заявив він у суді. — Я за неї платив. Кожен цвях тут куплений за мої гроші.
Мені було не так за хату шкода, як за те, що він мене отак на все село соромить! Я ж була перша господиня на село, а тепер зі мною чоловік судиться! За що? Що я йому була вірна всі ці роки? Що я собі ні сукні не купила, ні помади, ні кучеряво жила, а все вкладала в сім’ю, і тепер він мене отак кидає?
Звичайно, що я на зло йому за кожен цвях торгувалася, бо мені того хутору й близько не треба. Я батьківську хату до ладу привела, там ще роки жити можна.
Хату розділили, я свою частку забрала грошима.
За ті відступні я купила невелику квартиру поруч із донькою.
Сьогодні вранці я заварила собі каву і сіла біля вікна. Скоро прийдуть діти. Вони прийдуть не за грошима — бо знають, що в мене їх небагато. Вони прийдуть, тому що я їхня мати.
— Мам, ти вже встала? — голос доньки в телефоні такий рідний. — Я забіжу через пів години, закинеш малого в садок? Бо я на нараду запізнююся.
— Звісно, доню. Біжи спокійно.
Потім подзвонив син.
— Мам, ми в суботу на шашлики зібралися, візьмеш дітей до себе?
– Звичайно, синку.
Я посміхаюся. Я знаю, що зробила все правильно. Мій колишній чоловік залишився там, у тій великій хаті під мохом. Він виграв суд, він отримав свої стіни. Але що він з ними робитиме?
Він сидить там один у порожніх кімнатах. Онуки до нього не їздять, бо вони його не знають. Для них він — чужий дядько, який забрав у бабусі хату. Син і донька стали на мій бік. І не тому, що я їм гроші давала — хоча й за це вони вдячні, бо розуміють, якою ціною ті квартири їм дісталися. Вони зі мною, бо я була поруч, коли в них різалися зуби, коли вони вперше закохувалися, коли в них руйнувалися плани.
Я розпорядилася його грішми так, як підказало мені серце. Я вклала їх у продовження роду. Коли я веду онука за руку до садка, я відчуваю себе найбагатшою жінкою в світі. Ми проходимо повз вітрини, він просить морозиво, і я купую його з легким серцем. Мені не треба ні перед ким звітувати. Онуки навіть не питають, де дідусь, бо вони його не знають.
Мене часто питають сусідки по під’їзду, чи не шкода мені хати. Стільки років будувала, казали. Все життя там минуло.
Шкода, звісно, тільки свого часу, бо та хата мені була не потрібна – велика, далека і холодна.
Коли прийде зима, він буде сам розгрібати сніг, буде сам топити котел і слухати, як вітер виє в димарі. А я буду сидіти в теплі, оточена дітьми, і ми будемо згадувати тільки хороше. Бо зла я на нього не тримаю. Він просто не зрозумів однієї простої речі: гроші закінчуються, а вдячність дітей — ніколи.