Був звичайний суботній вечір, я прийшла до Юлі аби потеревенити та на своє життя пожалітися. Я бачила, що вона не в настрої, думала, що теж мені душу відкриє, але вона мовчала. Ну, я й почала перша.

– Юля, сили в мене більше нема з ними жити, як можна пів години в душі митися? Це що ж треба ото вимивати, як вона навіть не забрудниться аби в хаті підмести?

– Ну, то попроси їх з хати та й усе, – відказала подруга.

– Ти що? Вона ж взагалі не вміє готувати їсти. Взагалі. А в Костика ж шлунок. Йому треба гаряче, триразове і корисне харчування. В мене син один, щоб я отак його здоров’я ставила під ризик.

– Ну, то терпи, – так само байдуже каже подруга.

– Юля, ну як терпи, коли вона світло за собою не вимикає, не прибирає, ніде не працює, а все чекає мого сина з роботи і не з борщем, а каже: «Дивися, що я купила». Якби я їсти не приготувала, то б так дитина й не їла.

– Ну, то відправ їх на квартиру.

– Подруго, ти мене чуєш? На яку квартиру, як вони не мають за що оренду платити. Костик один лиш працює, а вона палець об палець не вдарить. Він не потягне квартиру. А біля мене може хоч щось відкладе, та й власну квартиру купить. А мені не важко за комунальні заплатити, але ж вона ні воду не береже, ні світло.

– То терпи, – байдуже каже подруга.

– Юля, що сталося. Ти мене підтримуєш чи як? Я тобі тут душу виливаю, а ти насіння лузаєш.

– Катю, ти знаєш приказку – не мала баба клопоту, купила собі козу. Це наче про тебе. Все у тебе було чудово, ми бачилися раз в тиждень, чаювали, гуляли, в кіно ходили. І ось твій син женився. А ти сама на себе стала не схожа, я ж тебе знаю, як людину добру і щиру, а що оце з тебе вилазить – не розумію.

Я гримнула дверима, адже як вона мене може зрозуміти, коли її діти при ній і ще не одружені. От, коли буде на моєму місці, тоді й буде поради роздавати. А я синові чим можу, тим допоможу. Все зроблю для його щастя, якщо навіть прийдеться за Аллою виключати світло ще п’ять років.

Юля мене перестала в гості кликати, а я напрошуватися, потекли сірі дні, де я думала лишень про те, яку невдячну невістку мені привів додому син. Ні тобі господиня гарна, ні людина приємна, слова вдячності її не вчили чи як, нічого не береже, сином моїм командує, ремонт вони захотіли робити, бо їй в кімнаті не подобається.

– Мамо, то всі мої заощадження підуть на це, – каже син сумно, – Ти знову будеш за комуналку платити, добре?

– Сину, але ж не обов’язково такий ремонт робити на всі гроші, просто шпалери переклейте і все.

– Ні, мамо, Алла каже, що раз квартира нам дістанеться, то треба зробити гарно і модно.

Я за серце, я за голову, а тоді їм на вихід і вказала:

– Сину, серце моє не витримує того, як до тебе дружина ставиться. А так очі не бачитимуть і серце моє буде спокійне. Робіть собі що хочете, гроші ви маєте на оренду і дайте мені спокій.

Невістка бурчала, їхати не хотіла, але я була мов кремінь.

В той же вечір запросила Юлю, вона прийшла дуже рада.

– Ти рік протрималася, а це дуже багато, тепер ти маєш відчути спокій.

– Так, я вже його відчуваю. Я така рада тиші. Ти була права і пробач, що не послухала тебе.

– Я хотіла тобі лишень добра.

Ми обійнялися і відтоді знову відновили свої посиденьки, з сином і невісткою я так само рідко спілкуюся, але від того мені теж добре. Думаю, через кілька років ми будемо більш приязні одне до одного, а ви як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота